67.5 — Ферзь танцює балет на марципані

Сніг, який уже падав цілий вечір, наче вирішив стати свідком найжорстокішої правди, сипався густим покривалом. Шахівниця стояла серед заметілі, а фігури з шоколаду й марципану хрускотіли під руками гравців, ніби вбираючи страх і хвилювання.

— Готові? — спитала Векс, дивлячись на всіх, і її голос здався надто тихим серед гуркоту завірюхи. — Тут буде… щось сильне.

— Я вже ледь тримаюся на ногах, — підморгнув Ерік, потираючи руки від морозу. — Якщо ще додадуть емоцій, мої пальці замерзнуть назавжди.

— Та ми ж не просто граємо, — усміхнулася Лея, але її очі блищали від очікування. — Це… як психологічний марафон на льоду.
Першою з черги йшла Лея. Вона обережно підняла шоколадну туру, долоні тремтіли від холоду і хвилювання. Коли зуби зімкнулися на солодкій фігурі, світ навколо ніби на мить завмер: сніг, фігури, вітер — все відступило в тінь. Її очі розширилися від жаху.

— Ні… — прошепотіла вона, стискаючи долоні до синців, — я… я ніколи не думала, що це станеться знову.

І тут накрила хвиля образів дитинства. Лея бачила себе маленькою дівчинкою, яка стоїть у темному коридорі будинку, де крики батька розривали тишу. Кожен звук відлунював у грудях, як удари молота, що тиснули на маленьке серце. Вона відчувала, як стислі кулаки зводять до болю пальці, плечі напружуються, шия стає кам’яною. Серце билося шалено, так, ніби хотіло вирватися з грудей і втекти, залишивши тіло на холодному підлозі.

У спогадах вона почувала запах пилу старого паркету, змішаний із запахом поту і гніву. Лея згадала, як намагалася бути непомітною, стискаючи губи і сповзаючи по стіні, аби не чути страшних криків, які ніхто не помічав. Кожна ніч повторювалася, наче зловісний ритуал. І навіть зараз, у присутності друзів, серце стискалося від спогадів — холодно і тремтливо.

Вона відчула, як руки мимоволі прилипають до тіла, ніби намагаючись захистити себе від зовнішнього світу. Кожен вдих здався важким, і відчуття страху, що прокрадалося в спину, здавалося, розширює простір між нею і теперішнім.

— Лея… — промовив Вирій тихо, обережно наближаючись і обіймаючи її з боку. Його рука стиснула її плечі, даючи опору і тепло, яких так бракувало в її спогадах. — Ти більше не одна.

Слова Вирія наче розтопили крижаний панцир, що обвивав її тіло. Лея відчула дивне тепло, що поволі розтікається по спині, змішуючись із морозним повітрям. Її плечі, що були напружені, нарешті трохи розслабилися. Слізинки виступили на краях очей, але це вже були не сльози страху — вони були сльозами полегшення, бо поряд був хтось, хто дійсно розумів і тримав її за руку в цей момент.

— Я… — прошепотіла вона, ледве чутно, — я боялася… що ніхто не зрозуміє…

— Ми зрозуміємо, — відповів Вирій м’яко, притискаючи її ще міцніше. — І ніхто тебе більше не залишить наодинці зі страхом.

Лея на мить закрила очі і вдихнула холодне, свіже повітря, відчуваючи, як сніг торкається обличчя, ніби сама зима намагається заспокоїти її. Кожен крик минулого тепер здавався далеким і слабким, бо поруч були люди, які могли взяти її біль на себе, поділитися ним і підтримати.

Вона відчула, як серце б’ється спокійніше, і навіть крихітний усміх на губах з’явився, невпевнено, але щиро. Сніг падала на плечі, і Лея нарешті дозволила собі повністю обійняти теперішнє, залишаючи минуле там, де воно мало залишитися — у спогадах, які вже не мали влади над її тілом і душею.

Вони притиснулися один до одного, і навіть мороз здавався слабким, порівняно з теплом, що випромінювалось від їхніх тіл. Лея відчула дивне поєднання страху і полегшення, її розум плутався між минулим і теперішнім, але Вирій і його обійми давали точку опори.

Наступним ходом став Ерік. Він підняв шоколадного слона, і холодний марципан миттєво з’єднався з його свідомістю. Перед очима промайнув спогад: він, юний і крихкий, ховався у темному кутку складу. Обличчя залила пилюка, руки тремтіли, а серце гупало так, що здавалося, воно от-от вирветься з грудей. Його батько підійшов до нього, обличчя похмуре, очі палаючі суворістю, а слова — гострі, як ножі. Ерік навіть не розумів, за що отримав покарання, адже жодної провини не було.

Його тіло зімкнулося в клубок: плечі піднялися, спина стала горбатою, руки стискалися в кулаки так, що з’явився біль у пальцях. У грудях відчувався холод, що пронизував до кісток, змішуючись із внутрішнім полум’ям страху і сорому. Йому хотілося втекти, кричати, але голос застряг у горлі. Він відчував себе абсолютно безсилим, маленьким, крихким і покинутим.

— Господи… — прошепотів він, відводячи погляд від друзів, наче соромлячись, що хтось дізнається його слабкість. — Я… я досі пам’ятаю той запах пилу, запах старих коробок і пороху, змішаний із страхом. Підлога горіла під ногами, очі батька світилися… ненавистю, а я стояв там, зовсім беззахисний…

Серце Еріка стискалося від спогадів, а холод у кімнаті складу здавався дзеркалом його теперішнього внутрішнього холоду: відчуття самотності, несправедливості і страху, що проникло в кістки. Він відчував, як коліна підкосилися, а руки, що тримали шоколадного слона, тремтіли від напруження.

Тесса, стоячи поруч, помітила його стан і, не вагаючись, притиснула його руку до своєї щоки. Її тепло розтоплювало крижану лють і страх минулого, повільно знімаючи напруження з його плечей.

— Ти сильний, Ерік, — шепотіла вона, відчуваючи, як його пальці стискаються, немов шукаючи опору. — І ти вижив. Ти тут. І я поруч.