67.4 — Відкриття гірких секретів

Сніг довкола шахівниці вже злегка підтанув від тепла сміху, нервів і гарячого дихання гравців. Фігури з шоколаду тріщали, наче серце після невдалого побачення, і в повітрі змішувався запах какао, морозу та тривожного очікування. Атмосфера була водночас святкова й загрозлива — наче хтось сховав вибухівку всередині різдвяного торта.

— Наступна… — тихо промовив Тео, дивлячись на Векс. Його голос був рівний, але пальці трохи тремтіли на шахівниці. — Твій хід.

Векс обережно витягнула руку, її рукавичка шурхнула по снігу. Вона подивилася на шоколадного коня, наче на отруйну пігулку.
— Ну, якщо вже почали, — прошепотіла, — то йдемо до кінця.

Вона з’їла фігуру. Густий шоколад прилип до язика, затопивши рот липкою солодкістю, і в ту саму секунду темрява гри розірвалась, немов блискавка. Перед очима Векс з’явилось видіння, і вона буквально відчула, як холод проникає в кожен нерв:

Тесса, ще підліток, сиділа на даху чужого будинку, босонога, коліна підняті до грудей, руки міцно стиснуті, ніби тримали весь світ на собі. Вітер роздмухував її волосся, яке липло до вологого від сліз обличчя. Нічне місто мерехтіло внизу, але воно здавалось чужим, віддаленим, як паралельний світ, у якому ніхто не дбав. Поряд лежав зім’ятий лист, змоклий від сліз і дощових крапель, на ньому ледве проглядалися слова, що колись мали надію.

В очах Тесси — відчай, відчуття повного безсилля. Її плечі здригалися, губи були стиснуті так сильно, що шкіра злегка побіліла, а серце, здавалося, зупинилося від страху. Вона боялася одного — бути поміченою, визнаною, і водночас жадала, щоб хтось прийшов і врятував її.

Векс відчула, як її власне серце почало битися шалено: воно тиснуло в грудях, стискало ребра, а руки похололи від хвилювання. Кожен вдих давався важко, ніби повітря перетворилося на лід. Вона бачила все: самотність, холод, ніч, що ніби намагалася заглушити світло. І водночас вона відчула, як тіло Тесси напружене, тримає біль усіх тих років, які вона змушена була приховувати.

— О Боже… — тихо видихнула Векс, відступивши на крок, немов щоб не впасти сама. — Тес… ти… ти пережила це сама…

Зі спогаду ледь не вирвався тихий стогін: Векс відчула не лише чужий біль, але й власну безпорадність. Внутрішній голос шепотів: Мене рве це бачити… але я повинна бути тут для неї.

Вона підняла руку, торкнулася плеча Тесси у видінні, і в цей момент відчула крихку надію, що навіть у глибокому холоді самотності є шанс на тепло. Дихання прискорилося, серце колотилося так, що здавалося, ось-ось вирветься, а шкіра покрилася дрібними мурашками — фізична реакція на чужу рану.

— Ти… ти була зовсім одна, — прошепотіла Векс, ніби намагаючись заспокоїти не лише Тессу, але й себе. — Але тепер я тут. І ти більше не залишишся наодинці.

Вітер у видінні здавався гострим, мороз пронизливим, але тепло її дотику, навіть у уяві, здавалося захисним коконом. І хоч серце її билося шалено, Векс відчула впевненість: навіть у найтемніші миті людина може дочекатися руки, яка підтримає.

Сльози на очах Векс з’явилися самі, не питаючи дозволу, змішалися з холодним повітрям. Вона відчула, як невидимі ланцюги страху Тесси починають тріщати, а маленьке серце, яке сиділо на даху, може знову зітхнути вільно.

— Ні… — вирвалось у неї. Вона рвучко схопилася за серце й відсахнулась від шахівниці. — Це не те, що я хотіла бачити…

Тесса здригнулася, її обличчя зблідло так, що навіть веснянки ніби зникли. Вона заціпеніла, як лялька з розбитою пружиною.
— Ти… ти побачила? — прошепотіла, і її голос тріснув, наче тонка крига.

Векс кинулася ближче, її руки тремтіли, але вона поклала долоню Тессі на плече.
— Ти була тоді зовсім одна, правда? На тому даху…

Тесса стиснула очі так сильно, ніби намагалася стерти спогад.
— Я думала, що якщо зникну, то хоч біль зникне. Я… — її голос зривався, кожне слово звучало, як ніж у повітрі. — Я не витримувала того, що відбувалось удома. Ті крики, ті руки, той холод… І я хотіла, щоб хоч на мить стало тихо.
Векс не стримала сліз, вони виступили на її віях і замерзли крихітними крижаними іскрами. Вона ніжно обійняла Тессу, стискаючи так, немов боялася, що дівчина розсиплеться, як шоколадна фігура на морозі.
— Ти тут. І я тут. І ми більше не дамо тобі впасти, чуєш? Ніколи.

Тесса ридала тихо, захована в чужих руках. Її тіло тремтіло, але в обіймах Векс нарешті з’явилось відчуття безпеки.

Сніг під ногами захрумтів: Ерік вирішив зробити свій хід, щоб відволікти увагу. Він облизав пальці від шоколаду й, намагаючись розрядити атмосферу, глянув на Вирія:
— Ну що, якщо випаде твій секрет, то я готовий. Хоч би не про те, як ти крадеш мої тістечка, бо я тоді точно зламаю гру.

Всі криво посміхнулись, але коли Ерік відкусив шоколадного слона, густий марципан прилип до язика, і миттєво його свідомість була затягнута у видіння. Він відчув запах вогкості, пилу і цвілі, що різав ніс і буквально пробирав по шкірі. Його власне серце здригнулося, якби хтось натиснув на нього зсередини, бо відчуття страху Вирія пробивало крізь час і простір.

Перед очима Еріка постала сцена: маленький Вирій сидів у темному, сирому підвалі. Руки були скручені мотузкою, шкіра на зап’ястях стерта й почервоніла, майже до крові. Він намагався ворухнути пальцями, але вузли тримали їх немов залізні лещата. Пил осідав на обличчі і волоссі, змушуючи його кашляти. Старі книги навколо пахли пліснявою, а мотлох здавався настільки гнітючим, що кожен крок уявного повітря піднімав хмару пилу прямо в ніздрі Еріка.
По стіні лунали глухі кроки, тремтливі і неспокійні тіні бовталися на стінах. Голос, низький і суворий, наказував мовчати: