67.3 — Правила гри та перший хід

Сніг летів у вічі, засипаючи шахову дошку, ніби сама зима вирішила бути арбітром у цій грі. Кожна сніжинка здавалася маленькою суддівською карткою, яку вітер кидав просто в обличчя учасникам. Фігури з шоколаду та марципану стояли рівними рядами, але вже починали підтанати від тепла рук і дихання. Ледь-ледь відчутний запах какао й мигдалю змішувався з морозним повітрям, створюючи відчуття, ніби вони всі опинилися всередині величезного різдвяного тістечка.

— Так, — Вирій прочистив горло, ковзаючи на місці, щоб надати собі солідності. Насправді ж виглядав, як пінгвін, який відчайдушно намагається втримати рівновагу на кризі. — Правила прості. Їси фігуру — відкривається правда.

— Яка правда? — Ерік недовірливо насупився, заклав руки за спину, щоб виглядати серйозно, але при цьому вже косився на шоколадну турну, наче планував її поцупити. — Ну, наприклад, що я одного разу з’їв шість чебуреків і звалився зі стільця?

— Це ми й так знаємо, — фиркнула Тесса, закотивши очі.

— Ей! — обурився Ерік, театрально вказавши на неї пальцем. — То була спортивна травма. Дуже складний елемент — «перекидання через табурет».

— Ти тоді ледь не пробив підлогу головою, — нагадала Векс, не втримавшись від усмішки. — Ніяких змагань там не було.

Ерік гордо випрямився:
— Для мене кожна вечеря — це змагання.

— З твоїм шлунком? — Тесса пирснула. — Це вже марафон.

Сніг засипав їхнє перемовляння, але навіть завірюха не змогла заглушити сміх.

Векс зітхнула й підняла шоколадного коня. Він важко тримався в руці, трохи липнув до пальців, і запах какао став ще сильнішим.
— Ні, серйозно. Це магічна гра. Кожен шматок — це таємниця. Твої або чужі. Навіть ті, про які ти й не підозрюєш.

Лея зиркнула на фігуру і скептично скривилася:
— О, чудово. Зима, шахи і публічне приниження. Що може піти не так?

— Є ще одна деталь, — Вирій театрально підняв палець, але саме в цей момент послизнувся й, розмахуючи руками, мало не звалився прямо на марципанових пішаків. Врятувався, ухопившись за Лею.

— Обережніше, герой, — пробурмотіла вона, але не відпустила його руки.

Вирій, удаючи, що нічого не сталося, урочисто продовжив:
— Якщо програєш, фігури починають танути.

— Тут і так усе тане! — Тео змахнув сніг із марципанової тури, але вона підозріло хруснула в його пальцях. — Відчуваю, ми всі скоро будемо з шоколадом по лікті.

— Це жахливо, — сказав Ерік, серйозно замислившись. — І… смачно.

— Ну що ж, починаймо, — Векс глянула на Тео, і її голос несподівано став м’якшим, теплим, майже ніжним. — Ти перший.

Тео довго дивився на свої фігури. Сніг сипався на його темне волосся, танув на щоках і вбирався в пальто. Погляд його був похмурий, як зимове небо перед бурею. Він зітхнув, наче збирався у довгу дорогу, нахилився і відкусив від марципанової пішки.

Хрускіт пролунав дивно голосно, наче хтось розчавив лід у самому серці площі. Всі замовкли.

І тоді навколо Тео здійнявся вітер — завірюха скрутила час і простір. Усі завмерли, наче фігури на дошці. Перед його очима промайнули образи: сніг, маленький хлопчик, який стоїть посеред чужого подвір’я з порожніми руками.

Голос, лункий і суворий, пролунала з минулого:

— «Ти нічого не вартий. Навіть грати не вмієш…»

Тео здригнувся. Йому було років десять. Він стояв біля шахівниці, а старші хлопці сміялися й штовхали його плечем. Шахи — улюблена гра його батька. Але тоді він програв. І за це отримав не лише насмішки, а й холодну фразу від людини, якій довіряв найбільше:

— «Слабак».

У теперішньому він судомно вдихнув. Фігура розчинилася у його руках, залишивши липкий солодкий присмак і гірке відчуття в грудях.

— Тео… — Векс підступила ближче, її голос був тремтливим, але рішучим. Вона торкнулася його руки, а потім пальців. — Це було давно.

Він мовчав, але плечі його напружилися, наче він знову чув той старий голос. Сніг падав густіше, ніби сама зима намагалася приховати його біль за своєю білою завісою.

— Я тоді повірив їм, — тихо сказав він. — Що я нічого не вартий. Що я не можу перемагати. І ця думка досі не відпускає.

Векс обійняла його, пригорнувши так міцно, що він аж здригнувся від несподіванки. Але її тепло і рішучість розтопили крижану завісу в його серці бодай на мить.

— Ти не слабак, — сказала вона твердо. — Ти найсильніший з усіх, кого я знаю. Бо ти вижив. І ти тут. Зі мною.
Тео заплющив очі й ледве помітно кивнув. Його пальці, холодні від снігу, поступово розслабилися в її долонях.

Ерік розгублено почухав потилицю, не витримавши тиші:
— Ну… якщо це допоможе, я теж колись плакав через шашки. Бо їх переплутав із цукерками.

— І що, вкусив? — здивувалася Лея.

— Авжеж, — гордо відповів він. — До речі, вони виявилися жахливо несмачні.

Тесса засміялася крізь сльози й ткнула його в бік:
— Ти просто геній.

— Я знаю, — з гідністю кивнув Ерік. — І сильніший за будь-яку шашку.