67.2 — Вихід на мороз і шахова площадка

Двері будинку грюкнули, і холод одразу облизав обличчя детективів, наче цікавий пес, що вирішив з усіма познайомитися одним махом. Мороз був настільки гострий, що щоки миттю почервоніли — відчуття було, ніби хтось щипає їх крижаними пальцями. Повітря кришилося, ніби складане зі сніжинок, а кожен вдих різав легені свіжістю, наче там розлили м’ятний сироп.

Сніг лежав пухким шаром, схожим на білу перину. Кожен крок луною відгукувався скрипом, схожим на ображене «хрусь», ніби земля нарікала: «Ну знову ви мене топчете!».

— От чесно, я б зараз залишився вдома з какао й теплим пледом, — пробурмотів Ерік, натягуючи шапку так глибоко, що лиш ніс стирчав. — Але ж ні, треба йти на зустріч із якимись загадковими шахами правди. У мене одне питання: чому правда завжди вилазить на мороз?

— Бо правда, як і мороз, — холодна, — театрально протягнула Лея, піднімаючи комір пальта, ховаючи в ньому ніс. — Слухайте, але «сьогодні о 18:00» справді звучить підозріло. Це навіть не як запрошення, а як наказ.

— І жодних деталей, жодного підпису, — додав Тео, поглядаючи через плече. Його дихання виходило білою парою, ніби він паровоз. — Я так і бачу: листівку підписав «анонімний турнірний дух».
— Якби це був шаховий гурток, вони б хоча б написали «з собою змінні капці», — пирхнула Векс, поправляючи свій барвистий шарф, який тягнувся за нею, мов казковий хвіст.

Вирій ішов попереду, розсовуючи заметіль плечима, ніби сніг сам слухав його наказів. Його погляд був уважний і водночас насмішкуватий:

— Ви так бурчите, ніби ми йдемо не на шахи, а на розбірки з мафією морозива.

— А що? Дуже навіть підходить, — підморгнула йому Тесса, стискаючи руку Ерікові. — «Крижана мафія». Слухайте, вже чую: «Солодкий борг треба сплатити… з цукровими відсотками».

— Я от відсотки не плачу, — буркнув Ерік. — Я їх з’їдаю.

Тесса штовхнула його плечем, він ледь не влетів у замет, але зберіг рівновагу.

— Якщо я знову впаду, — додав Ерік уже серйозніше, — то це буде сюжет. Мій особистий драматичний. З фінальним «бах» у замет.

— Та перестань, — Лея трохи посміхнулася, хоча намагалася виглядати суворо. — Ми ж ідемо разом. Якщо впадеш — усі підемо валетом.

Їх сміх розчинився в завиванні завірюхи.

Коли вони вийшли на центральну площу, усі слова застрягли десь у горлі.

Посередині, прямо на кам’яній бруківці, височіла шахівниця завбільшки з дитячий майданчик. Клітинки були з крижаних плит: чорні, схожі на відшліфоване вугілля, і білі, які сяяли, наче свіжий сніг під сонцем. Снігопад сипав, але клітинки лишалися ідеально чистими, ніби хтось їх щомить протирав.

А от фігури…

— Та ви подивіться на це! — Векс майже засміялася, прикривши рот рукавичкою. — Це ж шоколад і марципан!

Справді: королі були з темного шоколаду, королеви — з білого, коні мали гриви з карамельних завитків, а пішки виглядали як маленькі пряникові чоловічки з глазур’ю. Їхні «очі» зроблені з родзинок дивилися занадто уважно, ніби кожен пішака знав, що його доля — бути з’їденим.

— Це… солодкий сюр, — хмикнув Тео. — Якщо я зараз лизну ферзя, думаю, він не встоїть.

— Ага, от тільки встоїш не ти, а стоматолог, — відрізала Лея. Але в її голосі бриніли іскорки сміху.

Ерік, звичайно, не втримався. Нахилився й обережно провів язиком по краєчку шоколадного слона.

— О, чорний бельгійський, — задоволено констатував він. — Автори гри явно знали, чим спокушати.

— Ерік! — вибухнула Лея, голос її відлунював на площі. — Ти що, справді його лизнув?!

— Я ж перевіряв якість! — виправдовувався він, піднімаючи руки догори. — У нас тут серйозна місія. Треба знати, з чим маємо справу.

Векс схопилася за живіт і зареготала так голосно, що сніжинки, здавалося, підстрибнули у повітрі. Тео з удаваною серйозністю додав:

— Якщо наступного разу на фігурі з’явиться напис «Не чіпати», я знатиму, кого карати.

Вирій у цей час мало не впав: його підошва ковзнула на крижаній плиті чорної клітинки. Він зробив комічний випад руками, як фехтувальник без шпаги, і дивом устиг вхопитися за величезного шоколадного коня. Той похитнувся, але встояв.

— Я б на вашому місці сміявся тихіше, — буркнув він, намагаючись зберегти гідність, хоча щоки почервоніли від зусилля. — Бо якщо я впаду, то зруйную всю шахівницю. І це вже буде не партія, а «битва при льодовому чоколядо».

Тесса підморгнула йому:
— Та ти головне не наступи на коня. Бо як його розчавиш — вся гра піде коту під хвіст.

— Ні, не коту, — поправив Ерік, показуючи рукою вдалину, ніби там і справді стояв Альфа. — Альфі під хвіст.

Векс реготнула ще гучніше:
— Уявляю Альфу, що сидить посеред поля, з короною на голові, і каже: «Мяу, мат!»

Вони розділилися, щоб розставити фігури на місця.

- Векс і Тео відповідали за «білих» — марципанових і пряникових,