65.6 — Критична нестача їжі

Вогонь у каміні тепер уже стабільно тріскотів, маршмелоу танули в кружках какао, а запах кориці та випічки створював відчуття тимчасового раю. Але навіть цей затишок не міг заглушити новин із телевізора, де дикторка із серйозним виразом обличчя передавала нові повідомлення про морози та порожні полиці магазинів.

— Нам доведеться діяти, — нарешті сказав Вирій, стискаючи кулаки, поки його очі блищали рішучістю. — Продукти зникають, і завтра ситуація буде ще гіршою. Я піду за ними.

Ерік підвівся, витираючи руки від какао, що ще капало на кухонний стіл.

— Погоджуюсь. Час не чекає, а холодильник сам себе не поповнить.

Тео кивнув і додав, нахиляючись до Вирія:

— Ми втрьох зможемо скласти план і обійти магазини максимально швидко. Ніхто не хоче опинитися без продуктів.

Дівчата обмінялися поглядами. Тесса нахилилася до Еріка, її очі блищали тривогою.

— Ти справді думаєш, що це безпечно?

— Безпечніше сидіти тут? — відповів він із напівжартівливою усмішкою, але серйозність у погляді не залишала сумнівів. — Ні. Треба діяти.

Векс, притиснувши Каю до себе, зітхнула:

— Я не хочу, щоб ви йшли… Але якщо не зробимо цього зараз, завтра можемо залишитися зовсім без нічого.

Лея, гладячи Альфу, який згорнувся клубком на її колінах, підсумувала:

— Добре. Ми погоджуємося. Але тільки якщо повернетеся цілими і живими.

— Обіцяємо, — буркнув Вирій, крокуючи до дверей. — І без героїчних жертв, обіцяю.

У цей момент Лум підстрибнув, стискаючи свою кружку з какао:

— Я теж іду! — вигукнув, готовий вирушити разом із ними.

— Тільки не сьогодні, — м’яко, але твердо сказала Тесса, нахиляючись до нього і обіймаючи. — Ти маленький, мороз тебе не жартує. Залишайся тут із мамою.

— Але… я можу допомогти! — вперто підсумував Лум, дивлячись на Еріка.

— Малюк, допомога у нас вже є, — посміхнувся Ерік, нахиляючись до нього. — Ми подбаємо про продукти, а ти подбаєш про гарячий плед та какао.

Лум скривився, але зрозумів: зараз його рятують більше тепло і безпека, ніж відвага. Він притиснув кружку до себе, і невелика посмішка пробігла по його обличчю, коли Ерік поклав руку на його голову.
Кая, сидячи поруч із Векс, тихо, але з неприхованим хвилюванням, запитала:

— А якщо їм холодно буде?

— Не хвилюйся, — сказала Векс, обіймаючи її щільніше. — Ми подбаємо, щоб вони повернулися теплими та живими.

Альфа, наче розуміючи серйозність ситуації, повільно піднявся, потягнувся і витягнув лапи, торкнувшись Леї. Його погляд був як тиха заява: “Я залишаюсь з вами. Але знаю, що вони підуть і повернуться.”

— Не хвилюйся, Альфа, — прошепотіла Лея, гладячи його лапу. — Твоя робота зараз — бути моїм щитом у затишку.

Діти мовчки спостерігали, як чоловіки готуються вийти. Кожен крок до дверей супроводжувався легким шумом ременів, стуку чобіт і тихими кроками, що вже відчували на собі майбутню морозну бурю.

— Добре, — пробурмотів Вирій, накинувши плед через плечі. — Зараз кожен крок має значення. Повернемося з продуктами, і всі будемо живі.

— Тільки обережно! — крикнула Тесса, обіймаючи Лума і притискаючи його до себе.

— І без необдуманих героїчних вчинків! — додала Векс, підштовхуючи Каю ближче до пледа.

— Чесне слово, — кивнув Ерік. — Ми знаємо, що на нас чекає, і обіцяємо повернутися.

Кімната знову поринула у тишу, яка була не лише від холоду, а й від тривожного передчуття. Вогонь у каміні, запах випічки та какао — це був їхній тимчасовий форпост. Попереду — мороз, вітер і завдання вижити в суворій зимовій реальності.

Але навіть у цих серйозних моментах маленькі деталі не залишалися поза увагою. Векс нахилилася до Каї:

— Ти будеш тримати плед для мене, поки я хвилююся?

— Так, — кивнула Кая, щільніше притискаючись до пледа. — І я буду рахувати секунди, поки вони повернуться.

Альфа ліг на коліна до Леї, тихо муркотячи, нагадуючи про домашній затишок, а Лум, хоч і замерзлий, тепер відчував себе маленьким, але важливим охоронцем їхньої фортеці.

Всі присутні в кімнаті, включно з Лумом, Каєю та Альфою, відчували єдність у цьому маленькому моменті: вони готувалися до зовнішнього світу, тримаючись за тепло, турботу і взаємну підтримку, які ставали їхньою справжньою зброєю.

Холод за вікном дзвенів у шибках, а серця всіх вже напружено перебирали стратегії. Попереду чекала дорога до магазинів, і навіть найменші дотики, погляди та обійми тепер стали частиною бойової підготовки — маленького, але надзвичайно важливого ритуалу перед виходом у мороз.

Це відчуття єдності, турботи і тривоги створювало атмосферу, де навіть невеликий поцілунок у плече чи рука на спині ставали знаком сили та підтримки, які допомагають витримати будь-які морози.