Розділ 65 — Зима, мороз і люті циклони; 65.1 — Несподіваний шторм

У детективному агентстві панувала дивна гармонія — та сама, що завжди триває рівно п’ять хвилин перед новим безладом.

Тесса розкладала на столі папери справ, акуратно підсовуючи одну теку під іншу, ніби нарешті знайшла вічний секрет організації.

— Я тільки-но вперше за тиждень бачу поверхню столу, — зітхнула вона й навіть провела долонею по дерев’яній поверхні. — Здається, навіть пил мене вітає: «Добридень, ми не бачилися!»

— Зате я бачу твої окуляри, — підколов Ерік, сідаючи навпроти й відкидаючися на стільці так, що він скрипнув у такт його самовпевненості. — Вони не загубилися у цих архівах, диво яке.

— Ха-ха, — Тесса підняла перший-ліпший паперовий зажим і метнула в нього. — Обережно, воно гостріше за твої жарти.

Затискач з дзвоном влучив у чашку з ручками, і та, хитнувшись, мало не перекинулася. Ерік ледве встиг схопити її.

— Ага! — він переможно підняв чашку. — Лови цей героїчний момент: я врятував наше канцелярське життя!

— Ти врятував тільки ручки. А свою репутацію вже ніяк, — хмикнула Тесса.

У цей час Лум і Кая облаштовували «фортецю» з картонних коробок від печива. Вони так захопилися, що навіть намалювали на коробках криві віконця й двері.

— Це наш замок! — гордо оголосив Лум, стукаючи коробкою, ніби дверима. — І ти не пройдеш!

— Пройду, бо я чарівниця, — заявила Кая, вмостившись у коробку і звісивши носа назовні. — А чарівниці проходять крізь стіни.

— Так не чесно! — обурився Лум. — Я буду тоді драконом! — І гаркнув так, що навіть Альфа підняв вуха й заскавулів від несподіванки.

Пес, до речі, саме лежав біля каміну, розгризаючи дерев’яну ложку, яку, певно, вкрав на кухні. Його погляд красномовно говорив: «Що ви тут будуєте, якщо я все одно рознесу це хвостом за секунду?»

— Альфо, залиш ложку! — крикнула Тесса.

Собака демонстративно зробив вигляд, що він глухий, і ще голосніше заскреготів зубами по дереву. Крихти летіли йому на ніс, він чхав, але не здавався.

Тим часом Лея сиділа з ноутбуком і, вкрившись пледом, друкувала звіт. Її пальці стукотіли по клавішах, але очі весь час ковзали до Вирія, який збирав на полицю книги.

— Може, ти перестанеш на мене так дивитися? — сказала вона, не відриваючи погляду від екрану.

— Я перевіряю, чи не замерзла ти, — спокійно відповів Вирій, обережно витягуючи книжку, що застрягла боком. — Бо виглядаєш як котик, який сховався у ковдрі.

Лея закотила очі, але куточки її губ зрадницьки піднялися.

— Якщо я котик, то ти хто? — буркнула вона.

— Той, хто носить котика на руках, коли йому холодно, — відказав він, і Лея з удаваним роздратуванням сховала обличчя у плед.

Векс і Тео тим часом сперечалися біля кухні.

— Я тобі кажу: печиво треба пекти з корицею! — наполягала Векс, тримаючи баночку спецій на витягнутій руці, ніби демонструвала священний артефакт.

— А я кажу — без кориці! — відрубав Тео. — Вона робить його на смак… ну, як свічка пахуча.

— Ти їв свічку? — хмикнула вона, підозріло звузивши очі.

— Ні, але я… експериментував, — невинно відповів він і підняв руки вгору, ніби здавався поліції.

— Тео! — вигукнула Векс і вдарила його рушником по плечу.

— Ай! Ну добре, добре, давай половину з корицею, половину без, і потім ми вирішимо, хто правий.

— Тобто знову змагання? — її очі блиснули азартом. — Я вже відчуваю перемогу!

У цей момент діти якраз винесли свою коробкову «фортецю» ближче до кухні й урочисто оголосили:

— Наш замок тепер пекарня! І ми продаємо печиво тільки тим, хто скаже пароль!

— Який пароль? — поцікавився Тео, схрестивши руки.

— «Я люблю драконів», — гордо сказав Лум.

— Або «Я чарівниця», — додала Кая.

— А якщо я скажу, що люблю чарівниць-драконів? — підморгнув Тео.

— Тоді дві порції печива! — вирішила Кая, і всі засміялися.

Сміх, запах кориці, тріск ложки у зубах Альфи, дитячі коробки й спокійне мерехтіння лампи — все виглядало настільки затишно, що ніхто не очікував біди.

Вікна агентства, які ще хвилину тому ледь дзвеніли від легкого протягу, раптом розчахнулися з гуркотом.

— БАЦ! — створки ударилися об стіну так, що всі підскочили.

У кімнату, мов розлючений гість без запрошення, вірвався вітер. Лапатий сніг полетів усередину, закручуючись у вихорі. На підлогу впала чорнильниця, бризки розтеклися дивними візерунками, нагадуючи розтоптаних чорних метеликів.

— АААА! — заволав Альфа, хоча він пес, але звук був такий виразний, ніби людина. Його хвіст миттю розпушився, а сам він спробував стрибком «захистити» всіх від снігу, та лише врізався у стілець.

Стілець гучно скрипнув, перекинувся й мало не влучив у коробковий замок дітей.

— Наш замок! — заверещав Лум. — Він атакує!