64.2 — Перше враження: Сирне царство

Сніг поскрипував під ногами, коли детективи вийшли на набережну. Заметіль уже вляглася, лишивши після себе чисту білизну, на якій золотавим сяйвом світилася річка. І тепер це була не звичайна річка — вона замерзла у твердий, блискучий сирний лід. Блискучі відблиски йшли хвилями, немов хтось розлив величезну плиту сиру прямо з неба й дав йому замерзнути.

— Це що… ементаль? — ошелешено видихнула Векс, притискаючи долоню до вуст. — У мене таке відчуття, ніби я дивлюся на мрію голодного троля.

— Ні, це явно не ементаль, — Тео нахилився, ковзнувши пальцем по краю криги. — Дірки не такі. Це… — він замовк і, зморщивши чоло, додав: — Хм. Або грюєр.

— Звучить так, ніби ти зараз зробиш офіційний сирний аналіз, — пирхнула Лея.

— Я міг би, — серйозно відповів Тео. — Але мені треба мікроскоп.

— І шматок багета, — підкинув Вирій.

Всі розсміялися, навіть Лум і Кая, хоча вони ще не знали, що таке грюєр.

Від річки вели гірки — гігантські, круті, ніби зроблені з гігантських нарізок чеддера, посипаних льодяною крихтою. Далі височів справжній сирний лабіринт: стіни з заморожених плит пармезану сяяли, наче кришталь, але пахли… ну, пармезаном.

— Мам, дивись! — закричав Лум, тицяючи пальцем на пармезанового дракона, що стояв біля входу. Його очі були зроблені з чорних оливок. — Він ніби зараз оживе й буде охороняти сирні скарби!

Кая з широко розкритими очима стрибала поруч:
— А он там лабіринт! Справжній лабіринт із сиру! Ми підемо туди, так? Обов’язково!

— Якщо ти зможеш не з’їсти стіни, — буркнула Векс.

— Я?! — Кая обурено підняла носик. — Це не я, це тато.

Тео удавано образився:
— Я? Ніколи. Хіба що крихітку… з краєчка… чисто для досліду.

Альфа, відчуваючи емоційний вибух, загавкав і почав ковзати по снігу. Його «собачі ковзани» під лапами залишали сліди, схожі на смішні коліщата. Лум зареготав:

— Він як сніговий трактор!

— Це виглядає… — Лея навіть не знайшла слів. Її голос зірвався на сміх, і вона обернулася до Вирія. — Наче ми потрапили в мультфільм.

— Або в пастку, — тихо додав він, не відводячи погляду від світіння льоду. Його погляд був уважний, напружений. — Надто все… досконале.

— А ти, — Лея нахилилася ближче, — завжди бачиш темряву навіть у сирі.

Вирій крадькома усміхнувся, але промовчав.

І тут — несподівано, просто з повітря — задзвеніла музика. Старовинний грамофонний вальс, трішки шурхотливий, але такий урочистий, що морозні іскри навколо здавалися ритмічною декорацією. Із музики, немов з іншого часу, вийшов чоловік.

Він рухався повільно, кожен крок відмірюючи, наче танцював із самим собою. На ньому було довге пальто кольору темного вина із золотими ґудзиками, на руках — рукавички, на ногах — лаковані черевики, що відсвічували навіть у снігу. У руці він тримав чорну тростину з головкою у формі маленької сирної кулі. Монокль на оці блиснув, а на голові сидів капелюх-фокусник. Його вуса були закручені так чітко, ніби намальовані циркулем, а усмішка — занадто ввічлива, щоб бути справжньою.

— О боже, — прошепотіла Тесса, стискаючи руку Еріка так, що 

він мало не втратив пальці. — Він виглядає так, ніби зараз запропонує нам угоду із дияволом у сирному соусі.

— Я би підписав, якщо в пакеті буде піца, — хмикнув Ерік, намагаючись її розсмішити.

Чоловік театрально зняв капелюха, уклонився низько й так довго, що Альфа встиг оббігти його тричі й гавкнути з усіх боків.

— Дами й панове! Шановні діти! — його голос звучав мелодійно, з легким британським акцентом. — Ласкаво прошу у Сирне Царство!

Лум і Кая заплескали в долоні так, що аж почервоніли. Альфа загавкав, ніби й він розумів мову.

— Це все — для дітей… — містер Чеддертон підняв тростину й обвів нею замерзлу річку, гірки, лабіринт і статуї. — Адже вони заслуговують на сирне щастя!

— Ура! — вигукнула Кая, підстрибнувши. — Я буду королевою сирного лабіринту!

— А я чемпіоном ковзанки! — не поступався Лум.

Дорослі ж переглянулися між собою. Усмішка Чеддертона була занадто ідеальною, а очі — занадто холодними. За ними ховалася якась глибина, мов прихований план.

Лея легенько штовхнула Вирія ліктем:
— Ти теж відчуваєш?
— Так, — його голос звучав так тихо, що майже губився серед музики. — За цими вусами щось ховається.

Ерік міцніше обійняв Тессу, нахилившись до її вуха:
— Принаймні діти щасливі. Але ми триматимемо очі відкритими.

Тесса кивнула, вдихаючи запах пармезану й морозу, який тепер здавався дивно змішаним із чимось… металевим.

А діти тим часом уже рвалися вперед: Лум тягнув Каю за рукавицю, Альфа стрибав поруч, ковзаючи на своїх «собачих ковзанах». Їхній сміх лунав так щиро, що на мить дорослі забули про холодний погляд Чеддертона й самі відчули, як десь усередині прокидається дитяче передчуття — ніби ось-ось розпочнеться велика зимова гра.

І ця гра справді тільки-но починалася.