63.6 — Нічна паста-війна

Темний підвал піцерії вів довгими коридорами вниз, у нутрощі, що пахли вологим борошном і старим базиліком. Ступаючи обережно, герої відчували, як під ногами хрумтять розкидані сухарики — мов попередження: «Тут чужинцям не місце». Льодяний протяг гуляв між стінами, й здавалося, що навіть він пахне пармезаном.

— Якби тут був запах кави, я б ще витримала, — прошепотіла Тесса, — але коли весь світ смердить пастою, мені здається, що я перетворююся на макаронину.
— Не хвилюйся, — відказав Ерік, притискаючи її ближче до себе, — ти занадто вперта, щоб стати їжею. Ти скоріше сама звариш пасту й примусиш її вибачитися.
— Це не жарт! — вона вколола його ліктем, але все ж усміхнулася.
— Я завжди серйозний, коли йдеться про тебе, — прошепотів він у відповідь, і від цих слів її щоки спалахнули навіть у холоді.

Попереду тьмяно світила зала. Герої обережно заглянули — і побачили.

Величезний підземний зал, прикрашений гірляндами з сушених макаронів. Стіни обвішані плакатами: «Паста понад усе!», «Смерть борщу!» і навіть «Рагу — це зрада!». На центральному столі стояла каструля розміром із ванну, з якої валував пар, пахнучи орегано й томатами. Навколо сиділи спагеті, тальятеле, феттучіні — вони гуділи низьким хором, як мафіозна капела, їхні довгі тіла спліталися й розпліталися у ритмі.

— Це ж підпільний парламент пасти, — прошепотав Тео, очі блиснули. — Вони явно ухвалюють закон про кінець нашої вечері.
— Ха! Якщо вони скасують вареники, я офіційно подам у відставку, — додав, ковтаючи слину.

Лум і Кая, які крокували позаду, відчули, що настав їхній зоряний час.

— Тсс, граємо в детективів! — шепнула Кая. — Ми маємо знайти секрет!
Вона підкралася до столу й помітила блискучу червону кнопку, вмонтовану в каструлю.
— Це точно доказ, — захоплено прошепотіла. — Якщо натиснути, відкриється таємниця!
— Не треба! — видихнув Лум, але його пальці вже тяглися.

— Лум! Кая! — Векс схопила їх за капюшони саме в ту мить, коли кнопка майже клацнула. Глибокий гул пролунав у залі — сигналізація ледь не ввімкнулася.
Усі затамували подих.

І раптом — гуркіт. Це Альфа, який стрибнув, аби відвернути увагу, і перекинув величезну банку з соусом. Банка розбилася, 

і червона ріка розлилася по всій залі, як лавина.

— Ой-йой… — протягнув Тео, дивлячись, як підлога стає липкою, мов вареники з повидлом.
— Це точно зіпсує мій настрій, — відказала Векс, стискаючи його руку.

Макарони заметушилися. Спагеті ковзали, падаючи один на одного, феттучіні пищали, равіолі котилися, мов кульки для боулінгу. Діти вибухнули сміхом.

— Вони нас помітили! — вигукнула Векс.
— Серйозно? А я думав, що ми просто на дружній вечірці з соусом! — огризнувся Ерік, витягаючи ложку з кишені, немов це був кинджал.

У центрі піднявся він — Лазанья-капо. Його шари тряслися від люті, соус стікав, наче кров мафії. Срібна виделка блиснула у світлі смолоскипів.

— Ви, жалюгідні люди… — його голос лунав, як гуркіт печі. — Ви втрутилися в святе. Настав час. Каннелоні-охоронці!

Із темних арок виринули вони — гігантські труби пасти, наче бойові танки. Їхні нутрощі світилися червоним — там кипів соус, готовий ошпарити будь-кого. Один каннелоні навіть видихав пар, як локомотив.

— Це вже перебір… — пробурмотіла Тесса. — Вони нас справді хочуть зварити!
— А я завжди мріяв загинути в бою, але не в каструлі! — закричав Тео, хапаючи найближчу дерев’яну ложку.

— Ложка проти труби пасти? — Векс підняла брову.
— Ну а що? Це ж ложка для супу! — гордо відповів він, і Векс засміялася навіть у цей момент.

Лея й Вирій стояли поряд. Вона тримала ліхтарик, він — ніж, і обоє дивилися на все це з холодним вогнем у погляді.
— Разом? — спитала Лея, ковтаючи хвилювання.
— Завжди, — відповів він і злегка стиснув її руку. У її серці щось тремтіло від цього слова, й навіть серед хаосу вона не відвела погляду від його очей.

Кая, сидячи на спині Альфи, раптом закричала:
— Альфа — кавалерія! В атаку!
І пес справді рвонув уперед, збивши одного каннелоні, що захлинувся власним соусом і впав із гуркотом.

— Ось чому я люблю цю собаку, — видихнув Ерік. — Він завжди рятує ситуацію, коли ми в лайні… або в соусі.
— Ерік! — крикнула Тесса. — Ліворуч!
Він ухилився в останню мить, коли труба каннелоні намагалася затиснути його. Вони впали разом у сніг, що просочувався крізь тріщини стелі, і, піднімаючись, він обійняв її так, ніби це був їхній останній бій.

Зала вибухнула хаосом. Ложки летіли, виделки дзвеніли, діти кричали від захвату, пес гарчав, паста вирувала. Це була не просто бійка. Це була справжня паста-війна — з ароматом томатів і небезпекою в кожному кроці.

А попереду, крізь хаос, Лазанья-капо здіймався на свій «соусний трон», готуючись до фінального удару. Його голос рознісся над усім залом:
— Настає епоха пасти! Готуйтеся, бо борщ ніколи не повернеться!

І герої знали: наступна мить вирішить усе.
Їх уже чекав фінал у сніговому соусі…