63.4 — Підпільний клуб макаронів

Завірюха стихла так раптово, ніби хтось вимкнув звук у фільмі. Ліхтарі вже не блимали — тільки провулок, чорний і вузький, з дверима старої піцерії, темними та моторошними. На табличці ще можна було прочитати напівстерті букви: “La Dolce Pizza”.

Сніг скрипів під ногами. Кожен крок лунав надто гучно в тиші.

— Тут пахне… томатним соусом, — прошепотіла Векс, піднявши шарф до носа.
— І злочином, — відповів Тео, звузивши очі. — Я чув цей запах у Неаполі, коли один хлопець упав у каструлю з маринадою.
— Тео, будь ласка, — скривилася Векс. — Зараз не час.
— Я завжди вчасно, — самовпевнено відповів він, але руку її не відпустив.

Ерік підійшов першим і, не вагаючись, натиснув на двері плечем. Вони з гучним стогоном розчинилися, випускаючи назовні хвилю густого тепла й запаху сиру, соусу та тістових спецій.

— Господи… — видихнула Тесса, коли вони зайшли.

Перед ними відкрився зал колишньої піцерії, тепер — мафіозного лігва. Стіни були заклеєні плакатами «Viva Pasta!», а замість люстр зі стелі звисали перев’язані пучки спагеті, що мерехтіли, як кришталеві підвіски.

За столами сиділи макарони. Живі. Різні:

- довгі спагеті з підтягнутими підтяжками;

- тальятеле з фетровими капелюхами;

- феттучіні з темними окулярами, які вони поправляли виделками.

Вони грали в карти, хтось кидав кубики, а інші стукали виделками по келихах із червоним вином, паруючи «димом» пармезану.

— Це… сон? — прошепотіла Тесса, ховаючись за Еріка.
— Ні, — буркнув він, поправляючи комір. — Це мафія з меню «Антипасто».

І саме тоді їх погляд упав на центр зали.

Він сидів, наче трон йому належав від народження. Лазанья-капо. Шари тіста, густо политі соусом болоньєзе, виглядали, як розкішний костюм-трійка. З плечей сипався пармезан, немов перхоть влади. У «роті» стирчала срібна виделка, яку він тримав, як сигару. Його «очі» — темні плями соусу — світилися холодним блиском.

— Мадонна міа… — прошепотів Тео, нахилившись до Векс. — Я думав, ти гаряча жінка, але ця штука гарячіша за піч.
— Якщо ще раз мене порівняєш з лазаньєю, я кину тебе в каструлю, — відповіла вона, але пальці міцніше зчепилися з його.

Вирій стояв мовчки, мовчазна тінь із крижаним поглядом. Лея мимоволі притулилася ближче, ковзаючи рукавицею по його руці. Він не відсунувся.

Бос нарешті заговорив. Його голос був густим, як соус, і гудів, мов каструля на вогні:

— Вітаю, люди. — Він випустив клуб пару зі своєї виделки-сигари. — Місто тепер належить нам. Борщ — у минулому. Тільки паста!

— Тільки паста?.. — Векс скривилася. — Ви серйозно? Це ж кулінарний расизм!
— Війна кухонь, — пробурмотів Ерік. — Я це знав.

— Ви не розумієте, — продовжив Лазанья-капо, важко відкинувшись на спинку стільця. Його «шари» скрипнули. — Кожна ложка борщу — це крок назад. Традиції мають померти. Настав наш час!

Він кивнув убік.
— Фарфале! Роздай карти!

І справді — крихітні бантики-паста дістали з кишень карткову колоду й заходилися тасувати. Навколо зали лунав італійський говір, хриплий сміх і дзенькіт виделок. Атмосфера була настільки мафіозною, що Ерік навіть підняв комір, намагаючись виглядати «підпільно».

— Вони ненормальні, — Тесса хитнула головою.
— Вони небезпечні, — холодно додав Вирій.

У цей момент у дверях, трохи позаду, тихенько шепотілися Лум і Кая. Їхні очі світилися цікавістю.

— Це монстр? — прошепотів Лум.
— Ні, — впевнено відповіла Кая. — Це наш шанс!

Вона дістала зі своєї кишені грудку снігу, яку притягла ще з вулиці. Поки Лум ковтав слину від страху, Кая ліпила з неї сніжку, зосереджено й рішуче.

Альфа, що сидів поряд, підняв голову. Його шерсть на загривку піднялася дибки, він глухо загарчав, ніби намагався попередити: не треба. Але діти тільки перезирнулися.

— Тільки не кидай… — прошепотів Лум, але було пізно.
Шльоп! — сніжка з розмаху полетіла в зал і влучила прямо в «обличчя» Лазанья-капо. Соус розтягнувся плямами, пармезан осипався з плечей, як перший сніг.

Тиша. Глибока, гнітюча. Навіть кубик зупинився, не докотившись до краю столу.

— Ой, — пискнув Лум, ховаючись за Альфу. — Це випадково.

Лазанья-капо повільно піднявся. Його шари тремтіли від злості, виделка-сигара дзвеніла.

— Ви… кинули виклик пасті, — прохрипів він.

І зал вибухнув.

Феттучіні рикнули, спагеті схопили виделки, тальятеле впали на підлогу, звиваючись, як гадюки. Бантики фарфале стрибали на столи й почали кидати карти, як метальні ножі.

— Бігом! — крикнув Вирій, схопивши Лею за руку.
— Я ж казав, діти почнуть війну! — заревів Тео, тягнучи Векс до дверей.
— Це все через сніжку! — Тесса прикрила голову руками, намагаючись пробігти повз перекинутий стіл.
— А я ж казав… — буркнув Ерік, але вже витягав її за собою, обіймаючи за плечі.