63.3 — Засідка в завірюсі

Вітер ревів, немов величезний орган, заграний невидимими руками. Сніг летів в обличчя, засліплював, душив, залітав за комір. Ліхтарі майже зникли в білому морі, блимали як крихітні маяки в нічній бурі. Детективи, згорнувшись у теплі шарфи, йшли гуртом, лишаючи позаду глибокі сліди.
— Наче нас ведуть у казан зі сніговим борщем, — пробурмотів Тео, обіймаючи плечем Векс.
— Якби це був борщ, я була б не проти, — відповіла вона крізь шарф і встигла послизнутися, але Тео вчасно втримав.

Раптом щось засвистіло. Спершу — як далекий дріт у вітрі. Потім ближче. Із темряви, з глибин завірюхи, виринули довгі тіні. Вони крутилися, свистіли, хльоскали.

Зграя макаронів.
Не людей, не звірів — живих спагеті.

Вони летіли, мов хлистові батоги, з огидним мокрим чваканням. Один удар — і сніг вибухнув фонтаном. Інший — зрізав гілку з дерева, яка впала просто біля ніг Лума.

— МАААМО! — закричав він, притискаючи вушка шапки до голови.

— Вони живі! — заверещала Кая, її очі сяяли не страхом, а щирим захватом. — Живі макароооони! Я так і знала!

Альфа загарчав, шерсть на загривку стала дибки. Він рвонув уперед, вчепився в один із «батогів» і почав його крутити, мов канат. Макарони шмагали його по лапах, по носі, навіть по хвості, але пес лише сильніше вп’явся зубами, розмахуючи жовтим канатом так, що той бив інших «родичів».

— Сюди! — Ерік схопив Тессу за руку, притиснув до себе й майже підняв над заметом, щоб винести з-під ударів. Його голос звучав низько, твердо:

— Я не дам їм навіть волосинку з тебе з’їсти.

Її серце шалено закалатало — від страху, від холоду, і від цього, як він тримав її. Тесса на мить відчула, що вся хуртовина — то лише шум довкола, а справжнє тепло — в його долоні, яка стискала її пальці.

— Ерік… — прошепотіла вона. — Ти іноді говориш так, що я сама починаю вірити, що ми в кіно.
— Якщо це кіно, — відповів він, — то я не хочу, щоб у ньому було жодних трагедій.

Позаду Тео помітив, як спагеті одним рухом намагаються хльоснути Векс. Не думаючи, він кинувся вперед, прикрив її своїм тілом. Вони обоє впали в глибокий замет, сніг накрив їх із головою.

— Тео! — задихнулась Векс, заплутавшись у його шарфі.
— Я не дам жодній пасті тебе торкнутись, — прошепотів він їй у вухо, тримаючи ще міцніше. І, попри небезпеку, нахилився й поцілував її. Сніг падав їм на обличчя, холодний і гострий, але губи були гарячі, як полум’я.

Навколо гуркотіло, свистіло й крутилося, а вони, на мить забувши про все, лежали в холодному морі снігу, наче в безпечній ковдрі.

А тим часом Вирій ішов попереду, відбиваючись від макаронних батогів. Його рухи були різкі, точні, наче він бився не з локшиною, а з досвідченими ворогами. Він ловив їхні рухи холодними очима, різко ухилявся, іноді хапав і ламав мерзлий «батіг». Але їх ставало все більше.
— Лея! — крикнув він, коли одна з довгих «лап» хльоснула прямо в її бік.

Вона спіткнулася, майже впала в замет, але Вирій устиг. Його рука обхопила її талію й різко притягла до себе. Макарони вдарили по його спині, з бризками снігу, але він навіть не відчув. Тільки сильніше притис її.

— Ти в порядку? — гаряче видихнув він їй у вухо.

— Т-так, — прошепотіла Лея, відчуваючи, як серце гупає в грудях так, що їй здавалося — він почує. Вона на мить підняла голову й зустріла його погляд. Такий близький, такий серйозний. І в ту секунду завірюха ніби стихла для неї.

— Тоді тримайся біля мене, — сказав він і не відпустив її руки. Навпаки, їхні пальці переплелися в рукавицях, і він повів її крізь сніг, відбиваючись від «батогів».

— Вони справді ніби живі, — видихнула Лея, тремтячи.
— І дуже злі, — буркнув він, різко відкидаючи черговий жовтий «канат». — Але я ще зліший.

Позаду Лум і Кая з переляканими писками метнулися до Альфи. Пес, не випускаючи зі щелеп трофейного спагеті, рикнув і, мов нянька, відштовхнув їх у глибший замет, накривши собою.

— Альфа! — Лум схопив його за вухо й зарився носом у його шерсть. — Рятуй нас від локшини-вбивці!
— Вона хоч смачна! — крикнула Кая, вчепившись у лапу собаки й намагаючись відкусити ще шматок від тієї ж макаронини.

Альфа від несподіванки чхнув прямо їй у волосся, засипавши снігом.

— Бррр! — вона засміялась. — Альфа, ти сніговий дракон!

І здавалося, що хаос тривав безкінечно: сніг крутився, макарони свистіли, серця калатали… Крики, поцілунки, гарячі зізнання, сміх дітей і гавкіт пса злилися в один несамовитий симфонічний гуркіт.

Але крок за кроком, ударами й обіймами, зубами й лапами, вони пробивалися крізь завірюху, все далі — туди, в темряву, де, як підказувало спагеті-послання, чекало щось більше, ніж просто паста.