63.2 — «Спагеті-послання»

Двір, куди вів дивний «слід пасти», був засипаний снігом по коліна. Снігопад не вщухав, завірюха хльоскала по щоках, а ліхтарі блимали, мов змучені зорі, втрачаючи силу в цьому божевільному білому танці. І саме тут, посеред замету, вони побачили… напис.

На білому килимі зі снігу, рівними рядками, викладене зі спагеті, застиглими від морозу, світилася дивна «картина». Слово — величезне, майже на півдвора:

«НІЧ».

— Оооо! — вигукнула Кая, очі її загорілися, як дві свічки. — Це ж справжній скарб!
Вона кинулась уперед, мало не зариваючись у замет, схопила кілька макаронин і гордо підняла їх угору, наче святу реліквію.
— Скарб для нашого Ордену Перепелясиків! Тепер у нас є таємний пароль!

— Це не скарб! Це моя вечеря! — рішуче заявив Лум і вже впхав у рот цілий шматок мерзлого спагеті. Його зуби заклацали, і пролунав дивний тріск. — М-мм! Хрумтить! Як морозиво з локшини!

— Лум! Кая! — закричала Тесса, але було пізно. Обоє дітей сміялися й радісно хрумтіли «доказами», немов знайшли найбільший делікатес.

Альфа рикнув, вистрибнув уперед і, як справжній охоронець, вправно схопив їх за комірці пуховиків. Один ривок — і обоє «мисливців за скарбами» повисли в нього в зубах, відчайдушно махаючи ногами, наче маленькі снігові зайці.

— Пу-у-усти! — промугикав Лум із макарониною, яка стирчала з його рота, мов сигара. Він намагався виглядати серйозним детективом.
— Ми ще не доїли таємницю! — обурилася Кая, махаючи руками й намагаючись дотягнутись до наступної літери.

— Та ви що, зовсім здуріли?! — Векс підбігла й витягла дітей із «пащі правосуддя» Альфи. — Це ж ДОКАЗИ! Ви розумієте? ДО-КА-ЗИ!
— А ще це смачно, — гордо додав Лум, жуючи.

— Господи… — простогнав Тео, проводячи долонею по обличчю. — Ми ростимо не детективів, а гурманів-криміналістів.
— І це жахливе поєднання, — додала Векс, але в очах у неї світився сміх.

— Принаймні апетит хороший, — підморгнув Ерік, обіймаючи Тессу, яка лише зітхнула й прикрила лице рукавицею.
— У них твій характер, — сказала вона й ткнула його ліктем у бік.
— А твоя впертість, — не відступив він і швидко поцілував її у скроню, щоб вона не встигла образитися.

Тим часом Вирій уже стояв навколішки перед дивним написом. Його пальці ковзали по застиглому макаронному «шрифту», і він виглядав так серйозно, наче тримав у руках стародавній рукопис.

Лея сіла поруч із ним у сніг, трохи нахилившись. Її волосся в заметілі виблискувало крижаними іскорками, щоки горіли від морозу, а погляд був пильним і теплим водночас.
— То що думаєш? — запитала вона тихо, щоб діти не відволікали його своїми викриками.

Вирій повільно провів пальцем по першій літері «Н».
— Це код, — сказав він упевнено. — Подивись: букви різної товщини, і відстань між ними не випадкова. Це не просто напис для сміху. Це запрошення.

Лея мимоволі нахилилася ближче, її рукавиця ковзнула по його руці. На мить вона ніби торкнулась його пальців. Вирій на секунду завмер, але не відвів руки. Його голос став глухішим, нижчим:
— Хтось хоче, щоб ми прийшли. Саме вночі.

Її серце підскочило, коли він повернув голову й подивився прямо в очі. Сніг падав між ними, холодний, але всередині було дивне тепло, яке ніяка завірюха не могла заглушити.

— Ну от, — буркнув Тео, який стояв неподалік і крутив у рукавицях макаронину, розглядаючи її, як зброю. — Я так і знав. Спершу — плакати, потім — напис на снігу. А далі що? Спагеті нас викрадуть і потягнуть у каструлю?
— Ти, головне, не почни ревнувати мене до макаронів, — підколола його Векс і ткнула в бік.

— Я ревную тебе тільки до борщу, — серйозно відповів він. Векс розсміялася і швидко поцілувала його в щоку. Тео відразу розтанув, наче його облили теплим чаєм.

— Добре, — підсумувала Тесса, обіймаючи Лума, який уже почав хлюпати носом від холоду. — Докази ми майже з’їли, діти напівситі, код розшифровано. Тепер питання: що робити далі?
Ерік поклав руку їй на плече й усміхнувся тепло:
— Ми йдемо туди, куди нас кличуть. Але цього разу — без перекусів дорогою.

— Ех, зіпсував мені план, — пробурмотів Лум і підморгнув Каї. Та засяяла й прошепотіла:
— Ми все одно щось знайдемо!

Альфа гавкнув, ніби підтверджуючи: досить балачок, час рухатися. Він кілька разів обійшов напис, струсив сніг із шерсті й сів, дивлячись уперед.

Всі підвелися. Сніг летів просто в обличчя, літери «НІЧ» поступово засипало, вони тьмяніли й зникали під заметіллю. Але детективи вже знали: це не випадковість. Це — початок чогось великого.

Вони підтягнули шапки, натягнули шарфи вище на носи й зібрались гуртом. Завірюха виła перед ними, а «макаронна» підказка лишилась позаду, мов таємна печатка.

І, тримаючись ближче одне до одного, вони рушили вперед — у темряву, яка кликала їх далі.