62.2 — «Таємна ферма»

Шлях привів їх на закинуту ферму за містом. Колись тут пахло теплим молоком, свіжим сіном і парним хлібом із печі. Тепер же пахло іржею, пилом і… дивним, різким ароматом, який нагадував варені яйця, залишені на сонці.

Двері сараю скрипнули так голосно, що всі здригнулися. Вирій, ідучи попереду, штовхнув їх плечем, і вся компанія застигла: у темряві лунав чіткий, рівний ритм — «тук-тук-тук».

— Це… барабани? — пошепки запитала Лея й, навіть не думаючи, стисла пальці Вирія так, ніби це була остання соломинка безпеки.
— Або тренування, — він нахилився ближче до її вуха, і його голос був таким низьким, що у неї пробігли мурахи по шкірі. — Чуєш? Це шкаралупа об метал.

Кроки їхньої групи здавалися надто гучними. Дошки під ногами скрипіли, стіни гули, а запах старого сіна змішувався з різким пилюжним ароматом курячих пір’їн. Усе це створювало відчуття, що сарай живе своїм дивним, пульсуючим життям.

Вони просунулися глибше, і в промінь ліхтарика нарешті потрапило неймовірне видовище: десятки яєць шикувались у рівні ряди. Маленькі білі кулі синхронно билися об старі бляшанки й іржаві бочки — тук-тук-тук, мов барабанний марш.

Деякі яйця навіть мали пов’язки, намальовані кетчупом, наче бойові відзнаки. Деякі були вмазані гірчицею, як у військовому камуфляжі.

— Це… це армія, — хрипко прошепотів Тео, стискаючи ніж у руці. — Вони готуються до… революції.

Векс зиркнула на нього, ковтнула і тихо видихнула:
— Хто б міг подумати, що найбільший мій страх — це не граната, а яєчня.

Тео хотів жартом підхопити, але в його голосі теж чулося напруження. Він непомітно потягнувся й торкнувся її пальців. Векс не відняла руки, навпаки, стиснула його долоню міцніше.

Поки дорослі намагалися збагнути абсурдність побаченого, Лум і Кая, які йшли позаду, нашорошилися.

— Диви, курка! — вигукнула пошепки Кая й ткнула пальчиком у темний кут.

І справді: у тіні сиділа курка — величезна, вдвічі більша за звичайну. Перед нею стояла ціла установка: перевернуті каструлі, банки, старі друшляки. Курка несамовито відбивала по них ритм крилами: бум-бум-тук-тук-бам!

— Вона ж… грає? — витріщився Лум.
— Це… барабанщиця! — вигукнула Кая, мало не схопивши курку за хвіст.

Вирій і Лея саме в цей момент сховалися у сіні неподалік, аби краще роздивитися. Сухі стебла сипалися їм на волосся, пахло літнім полем і пилом. Лея завмерла, бо її обличчя опинилося всього за кілька сантиметрів від Вирієвого.

— Якщо ми переживемо цю ніч, — прошепотів він, нахиляючись ближче, — я більше ніколи не зможу спокійно дивитися на омлет.

— Тсс… — Лея намагалася вдавати серйозність, але щоки палали.

Він нахилився ще ближче, їхні подихи змішалися, і серце Лєї калатало голосніше за барабани курки. Всього мить — і…

— КУ-КУ-РІ-КУУУУУУ! — пронизливий крик розітнув тишу. Курка-ударниця задирала голову й замахала крилами так шалено, що каструльна установка заскреготіла й задзвеніла, немов справжній рок-концерт.

Лея й Вирій, збиті з хвилі, відсахнулися одне від одного й сипонули сіно на всі боки.

— От тепер я точно ненавиджу курей, — пробурмотів Вирій, і його очі зблиснули сміхом, попри небезпеку.

У цей час Лум і Кая вже повзли до курки. Лум тримав пластикову ложку, мов шпагу.

— Ми маємо її допитати! — сказав він суворим тоном. — Вона щось знає.
— Так! — підтримала Кая. — Спитаємо: «Курко, ти бачила яйця? Кажи правду, інакше…»

Але вони не встигли. Альфа, який бачив цю «операцію», рвонув уперед і загарчав так голосно, що діти від несподіванки гепнулися в сіно.

— Тссс! — Тео приклав палець до губ, глянувши на малих. — Ви мало нас не видали, агенти.

— Але ми ж хотіли як краще… — пробурмотів Лум, визираючи з сіна.
— Ми хотіли допитати свідка! — додала Кая, ображено надувши щоки.

— Свідки — це не завжди кури, — тихо пояснила Векс і підморгнула їм. — Інколи це яйця.

— Яйця не говорять, — почала заперечувати Кая, але саме тоді з лав яєць пролунав чіткий ритм: тук-тук-тук-тук.

Він звучав дивно схоже на слова: «СТО-РО-ЖІ-ТЕ-СЬ».
Дорослі одразу замовкли. Діти витріщилися з відкритими ротами. Альфа підняв вуха й насторожено загарчав.

— Вони… вони щойно нас попередили? — прошепотала Лея, відчуваючи, як спина вкривається холодом.

Вирій м’яко, але твердо обійняв її за плечі.
— Ні, — сказав він тихо. — Вони щойно нас помітили.

І з темряви долинув загрозливий гуркіт: бочки почали пересуватися, а ряди яєць зрушили вперед, наче готуючись до атаки.