59.15 — Дзеркало для Вирія: «Ти — свій ворог»

Вузький тунель, до якого Вирій і Лея пробралися після архіву, був немов пастка, сплетена зі світла, тіні та власних страхів. Повітря пахло пилом, холодним металом поручнів і озоном від сенсорів, що постійно працювали, наче спостерігачі у темряві.
Їхні кроки луною відбивалися від стін, але справжньою загрозою були клони: Лея вже відчула, як холодний погляд її копії ковзає по кожному дрібному русі, читавши кожен страх і сумнів. А тепер, із тіні, крокував клон Вирія — рівний, холодний, його очі блищали як чорне скло, і тиск його присутності миттєво підняв рівень напруги до критичного.

— Ти ненавидиш себе за вибір, — прошипів клон Вирія, голосом, що різав тунель наче лезо. — І робиш вигляд, що це про відповідальність.

Вирій вдихнув глибоко, відчуваючи холод і електричність повітря, і спокійно відповів:
— Це і є відповідальність.

— Ні, — крикнув клон, — це страх втратити контроль!

І він рвонув уперед. Надлюдська швидкість рухів змусила Вирія ухилитися ледь встигаючи, ніж клацнув по поручню, створивши гостре, дзвінке відлуння.

Лея миттєво відскочила, стрибала між стелажами, її тіло інтуїтивно реагувало на кожен крок клона. — Вони вивчають кожен наш рух! — вигукнула вона, затамувавши подих. — Кожну думку, кожен страх!

— Не показуй страху, — відказав Вирій, ковзаючи до неї. — Кожна паніка — подарунок для них.

Вони почали рухатися синхронно, як одне ціле. Лея хитко використовувала вузькі повороти тунелю, збиваючи клона зі швидкого темпу, а Вирій хитро змінював напрямок, змушуючи свого клона робити зайві кроки.

— Ти вчишся від себе, — промовив клон Вирія, голос тихий, як шепіт скляного ножа. — Ти ненавидиш себе і одночасно повторюєш мої помилки.

— Ні, — Вирій відчував, як адреналін і інтуїція переплітаються. — Я давно обрав себе. І знайшов тебе — Лею. Це не страх, а контроль. І ми його тримаємо разом.

Лея кивнула, ловлячи його погляд. — Сьогодні ми — одна команда, — прошепотіла вона. — І жоден клон не зможе нас розділити.

І тоді сталося диво: синхронність їхніх рухів, розуміння сигналів і ритму один одного почала ламати холодні дзеркальні копії. Клони робили зайві кроки, запиналися, тремтіли, немов програми, які не можуть зрозуміти власний код.

— Тепер! — прошепотіла Лея, притискаючись до Вирія. — Давай закінчимо цю гру.

Вирій кивнув, і вони одночасно нанесли серію ривків, ухилів та умовних «ударів», психологічно зламавши клонів. Копії похитнулися, закашлялися, ніби ламалися не тільки фізично, а й у свідомості. І коли останній клон Вирія похитнувся, Вирій і Лея, дихаючи важко, миттєво відступили назад, відчуваючи, що перемога була не над тілом, а над власними страхами.

У цей же час Тесса та Ерік завершували власну психологічну битву в архіві. Клон Тесси виріс із тіні, точний і холодний, і намагався розділити їхню команду.

— Ерік… він знає наші слабкості, — шепотіла Тесса, ковзаючи між стелажами.

— Тільки не зараз, — спокійно відказав Ерік, спостерігаючи за кожним рухом клона. — Ми читаємо його, так само, як він читає нас.

Вони почали серію ривків, ухилів і умовних психологічних «ударів», намагаючись розхитати свого холодного супротивника. Клон почав закашлюватися, запинатися, тремтіти — так, як якщо б власна свідомість не витримала тиску.

— Тесса… ми робимо це разом! — крикнув Ерік.

— Так! — відповіла вона, притискаючись до нього в спільній атаці. — І ніхто не зможе нас розділити!

Коли клон похитнувся, Тесса й Ерік миттєво покинули архів, ловлячи себе на хвилі адреналіну і захоплення: психологічна перемога була такою ж солодкою, як і фізична.

У технологічному блоці Векс і Тео завершили налаштування всіх датчиків, шифрів і захисних протоколів. Датчики миготіли зеленим світлом, екрани моргали, а складні алгоритми підтверджували готовність плану.

— Готово! — вигукнула Векс, струшуючи палець від останнього дотику до сенсора. — Можна йти.
— Після всього цього мені хочеться забути про технології хоча б на годину, — додав Тео, посміхаючись, спостерігаючи, як світло від екранів відбивається у його окулярах. — Хочеться просто втекти… поки клони ще «обмірковують» наші дії.

— Вони і не зрозуміють нічого, поки ми вже будемо далеко, — підморгнула Векс, піднімаючи руку у легкому «переможному жесті».

Вони кинули останні погляди на технологічний блок і рушили вперед, відчуваючи, як напруга відступає, але залишає після себе солодку тремтливу хвилю адреналіну і задоволення від командної роботи.

Всі чотири агенти, Вирій і Лея, Тесса і Ерік, Векс і Тео, одночасно покидали свої «арени бою», знаючи: кожен крок, ривок, ухил і психологічний «удар» перетворили страх на зброю. Вони дихали швидко, серця калатали, але синхронність, взаєморозуміння і взаємопідтримка команд перетворили їх на непроникну стіну, готову до нових випробувань агентства.

Вирій і Лея, обмінявшись поглядами, знали: це був лише початок. Попереду — шифри, жарти і випробування, де реальність і гра зливаються у велику стратегію агентства.