59.8 — Вирій і Лея: матриця, що шепоче

Коридори «Лабораторії смаків» були вузькі та темні, лише віддалені лампи відбивалися на холодних металевих панелях. Вирій і Лея рухалися тихо, майже ковзаючи по підлозі, стараючись не видати себе ні звуком, ні тінню. Кожен крок відлунював у коридорі, і вони рахували їх у думках, щоб не пропустити рух.

— Ти помітила, скільки клонів тут? — прошепотіла Лея, притискаючись до стіни, прислухаючись до клацання своїх кроків і до тих, що долинали з темряви.

— Більше, ніж ми думали, — відповів Вирій, притискаючи її до себе так, що вона відчула тепло його тіла. — Якщо побачимо один клон — відразу ховайся.

І справді: з темряви промайнув клон. Його погляд, холодний і гострий, ковзнув коридором, наче металевий промінь лазера. Вирій рвучко потягнув Лею за собою, притиснувши до холодної стіни. Їхні щоки торкнулися одна одної, і Лея відчула, як серце шалено забило, змішуючи страх і трепет.

— Мабуть, тепер найкращий момент для… інтиму? — тихо прошепотіла Лея, і її губи швидко торкнулися його в швидкому поцілунку, ніжному й водночас тривожному. Поцілунок був коротким, але обпалював, як іскра в темряві.

Вирій ледве стримав посмішку, відчуваючи, як його тіло реагує на її близькість. Він нахилився до неї, їхні обличчя майже злилися, і він відчув жар бажання, який змішувався зі страхом і адреналіном від небезпеки навколо.
— Не зараз… — тихо промовив він, відводячи голову лише трохи, щоб перевірити, чи клон пішов далі. — Зараз небезпечно.

Лея посміхнулася, її очі сяяли азартом і неприхованим бажанням. — Ну, тоді просто обіймемося… чи можливо трохи більше? — її погляд заграв у темряві, обіцяючи продовження, як тільки вони виберуться з цієї пастки.

Вони стояли так, притискаючись один до одного, і Лея тихо зітхнула, торкаючись його грудей рукою. Вирій відповів їй теплом тіла, притискаючи її сильніше, відчуваючи, як кожен нерв напружений і готовий вибухнути. Його дотики були обережні, ніжні, але в кожному відчувалася сильна пристрасть, яка чекала своєї черги.

— Обов’язково… після того, як виберемося звідси, — шепотів він, нахиляючись до її вуха. Його дихання ледь торкалося її шкіри, а серце шалено билося. У цих словах звучала і рішучість, і ніжність, і ледь помітний трепет пристрасті.

Лея затримала руку на його плечі, вдихнула аромат його волосся, і тихо промовила: — Я чекатиму. Але пам’ятай… я можу втратити терпіння.

Вирій посміхнувся, притискаючи її ще сильніше. Його губи знайшли її у ще одному короткому поцілунку, тепер більш тривалому, що плавно перетворювався на тихий танець дихання і легких шепотів. Їхні серця билися в унісон, а навколо панувала темрява і таємниця лабораторії, що робила цей момент особливо інтенсивним і небезпечним.
— Потім… — тихо сказав Вирій, — все стане твоїм… але зараз ми повинні жити. Разом.

Лея ледве стримувала усмішку, притискаючись ще ближче. — Живемо разом… і потім усе інше. Обіцяєш?

Він притиснув її щоку до своєї і прошепотів: — Обіцяю. І, Лея, ти не уявляєш, як сильно я чекаю того «після».

Їхні руки сплелися, і тепло тіл переплелося з бажанням, ніжністю і пристрастю, яка лише підсилювала відчуття небезпеки навколо. Страх і хвилювання перетворилися на адреналін, а відчуття близькості стало мов прихований вибух, що очікує на свій момент.

Вони ще кілька хвилин просувалися коридорами, уважно обходячи сенсорні панелі та охоронні зони. Лея час від часу обережно торкалася його руки або плеча, і кожен дотик був як маленький спалах тепла посеред напруги. Вона тихо сміялася, нахиляючись до його вуха:

— Ти знаєш, що після цього я тобі віддячю… особливо за те, як ти мене врятував?

Вирій ледве стримав посмішку, притискаючи її щоку до своєї. — Тільки не зараз, Лея. Зараз наше завдання — жити, щоб було кому це віддячити.

Нарешті вони дісталися величезної зали, і перед ними відкрився центр управління, що нагадував світловий космос: десятки екранів відтворювали карту міста, накриту хвилями смакових фронтів. Зелені хвилі сигналізували про спокій, червоні — про напруження, і всі вони рухалися, як живий організм.

— Вони вже тестували, — Лея провела пальцем по графіку, і екран реагував на дотик, відтворюючи зміну хвиль. — Сади, школи, лікарні…

— Вони знають, коли люди втомлені, — пробурмотів Вирій, нахиляючись до одного з дисплеїв. — І чим пахне їхня покора.

На одній із панелей загорівся протокол «Unison-β». Лея ковтнула клубок у горлі, а Вирій поклав долоню на її плече, відчуваючи, як напруга переплітається із теплою близькістю.

— Якщо вони активують це… у людей зникне смак до вибору, — тихо промовила Лея, притискаючись до нього. — Вони стануть слухняними… як маріонетки.

Вирій нахилився до її вуха і шепнув: — Ми не дамо. І після цього… тобі дістанеться трохи більше, ніж просто поцілунки.

Лея ледве стримувала посмішку, відчуваючи, як її серце шалено б’ється від поєднання страху, адреналіну і бажання. Вона провела рукою по його грудях, відчуваючи, як Вирій піддається легкому тиску. — Добре… але спершу врятуємо місто, — шепотіла вона. — Потім — все інше.

Вони обережно пересувалися між консолями, відзначаючи ключові модулі і дані, які могли стати їхньою перевагою. Центр управління, зі своїми мережами, екранами і постійно оновлюваними графіками, здавався живим. Міські смакові фронти, реакції людей, протокол «Unison-β» — усе це розкривало масштаби експерименту, який вони мали зупинити.