59.2 — Вхід: завод, що пахне оцтом і мріями про владу

Покинутий консервний комбінат стояв на відшибі міста, мов велетенський привид. Цегла стін потемніла, вікна — давно вибиті, а на деяких ще теліпалися рвані шматки штор, які химерно тріпотіли від вітру. Над усім цим — бляклий напис «МАРИНАДИ & КОМПОТИ», який ще ледь світився від залишків фарби. Але під ним хтось недавно, дуже недавно, залишив новий знак: свіжа червона фарба утворювала символ роздвоєної ложки.

— Їхній герб, — прошепотів Тео, притискаючись плечем до Векс. — Ложка, що годує і б’є.
— Дуже тонко, — скривилась Векс. — Одним кінцем їси, іншим… по голові.

Вони лежали на вологій траві за пагорбом, ховаючись у тіні. Холодний запах оцту і залізного пилу долітав сюди навіть крізь нічний вітер.

— Мені здається, я вже замаринувалася, — буркнула Тесса, поправляючи рюкзак. — Ще трохи й сама стану «огірком у банці».
— Тобі личить, — не втримався від усмішки Ерік, штовхнувши її плечем.
— Що?! — Тесса підняла на нього очі.
— Ну… ти ж хрустка, — прошепотів він, і в його очах з’явився той знайомий вогник, який змушував її губи тремтіти між усмішкою і бажанням гаркнути.
— Зараз як дам, — буркнула вона, але щоки зрадницьки зажевріли.
Лея тим часом тримала бінокль. Вирій лежав поряд, підклавши руку їй під лікоть, аби зручніше було фокусуватися. Їхні рухи були синхронні, мов давно відпрацьовані — одне тіло, два серця.

— Бачу групу, — прошепотіла вона. — Десять… ні, дванадцять. Виглядають по-різному. Дехто в темних офіційних костюмах, як чиновники. Інші — в робочих халатах, білі, з кишенями для інструментів. Є кілька в комбінезонах, важких, із захисними шоломами.

Вона передала бінокль Вирію.
— Тримай. І не роби вигляд, що це романтична вечеря зі «сервісом на двох».
— А шкода, — усміхнувся він, віддаючи їй легкий дотик плечем.

Вирій роздивився довше, прислухався навіть до далекого гулу.
— І всі працюють на одне, — промовив він. — Дивись, вони переносять ящики. Чи то банки, чи то щось інше.

Векс підтягнула бінокль.
— Це не просто ящики. Там пробірки, реагенти. Деякі блищать, як мед, інші — мутно-зелені, ніби болотна твань.
Вона прикусила губу. — І знаєте що? Вони не просто носять речі. Вони розмовляють. І жести у них чіткі, відпрацьовані. Це армія.

Тео нахилився ближче, забрав бінокль, підправив фокус.
— Я бачу систему. Оці в костюмах — командири. Ті в халатах — науковці. А комбінезони — охорона. Вони навіть рухаються, як за наказом. Наче хто невидимий диригує їхнім маршем.
— Я бачу іншого, — сказала Лея, вдивляючись уже без бінокля. — Он там, біля дверей. Двоє з клонів сваряться. Один тримає якийсь маніфест, наче листівку, другий відбирає й тицяє у бік заводу.

Тесса примружила очі.
— Той, що читає, жестикулює, ніби політик. Глянь, він реально вигукує гасла.
І справді: навіть без звуку можна було вгадати ритм його промови — уривчастий, натхненний.

Векс нахилилася ближче.
— Вони проповідують, — пояснила вона. — Не просто працюють, а вірять у це все. Їм нав’язали ідею, що їжа — це не смак, а зброя.

— Це погано, — тихо промовив Вирій. — Бо фанатики завжди найнебезпечніші.

Альфа сидів попереду, присівши на живіт, і вдивлявся в темряву. Він майже не рухався, лише іноді пирхав і підпирав мордою траву, наче хотів сказати: «Та заходьте вже, що ви тут повзете, як равлики».

Ерік знову підняв бінокль.
— У мене відчуття, що я дивлюся фільм про кухарів-психопатів. О, подивіться, он той з халатом зараз ллє щось у цистерну. Серйозно, це більше схоже на шаманський ритуал, ніж на науку.
— А ти думав, — пирхнула Тесса, — кухня — це завжди магія.
— Якщо вони зроблять борщ, який зобов’язує людей голосувати за їхнього Головного, — пожартував Ерік, — я офіційно відмовлюся від обідів.
— Не дочекаєшся, — Тесса штовхнула його ліктем. — Ти ж навіть на мою кашу з грудочками скаржився тільки один раз.

Лея раптом стишила голос:
— Слухайте… мені здається, вони тренуються.
Вона простягнула бінокль Вирію. Той зосередився.
— Справді, — сказав він. — Бачите? Двоє в комбінезонах «грають» сцену. Один вдає, що нападає з ножем, інший — кидає в нього щось із баночки. І той одразу завмирає.
— Заморожений? — здивувалася Векс.
— Ні. Контроль, — холодно відповів Вирій. — Вони випробовують продукти як зброю.

Всі стихли. Навіть вітер здавався чужим.

Векс закрила бінокль і зібрала всіх ближче.
— Отже, план. Ми не можемо просто зайти парадним входом, вони нас одразу засічуть. Потрібен інший шлях.

Тео підняв брову.
— Технічний люк, біля південної стіни. Бачили? Він веде вниз. Схоже на стару шахту для відходів.
— Це ідея, — кивнув Вирій. — Але треба спуститися обережно.

— Я перша, — сказала Лея, не даючи іншим часу на заперечення.
— Ні, — відрізав Вирій. — Я.
— Вирію, ми це вже проходили, — стиснула йому руку Лея. — Досить сперечатися.
— А якщо там небезпечно?

— Там точно небезпечно, — всміхнулася вона. — Тож тим більше, я йду першою.

Тесса зітхнула:
— Мені здається, нам потрібна окрема кімната, де ви могли б сваритися, хто перший піде в пастку.

— А я, між іншим, — додав Ерік, — теж готовий. І якщо вже на те пішло, то Альфа все одно випередив усіх.

Пес, ніби почувши, гордо пирхнув і підняв хвіст.