57.3 — Перша підказка — втрачений ключ

Борщ ще парував, насичений ароматами буряка, часнику та лаврового листа, але ложка, здавалося, вже не збиралася мовчати. Лея відчула, як у повітрі змінилася якась дрібна, майже електрична вібрація, наче в кімнаті було не тільки тепло від плити, а й щось інше — дивне й трохи небезпечне.

Вона знову підняла ложку з каструлі, відчуваючи, як гарячі краплі стікають по металевій ручці й обпікають пальці. Стиснула її сильніше й прошепотіла:

— Ну, давай, скажи щось корисне…

Голос, тепер уже явно з нотками веселого підколу, пролунав одразу, наче в неї просто в голові розкрили радіоефір:
— «Під речами, які ти не рухала роками, завжди знайдеш те, що втратила. Але спочатку… глянь у кишеню пальта. Так, того самого, що пахне ним.»

— Чим? — спитала вона вголос, а потім почервоніла, бо зрозуміла, що всі почули.

Вирій, що стояв поруч, підняв брову, у його погляді грали і цікавість, і ледь прихована усмішка:
— Чим пахне моє пальто, цікаво мені знати?

— М-м… кавою? — швидко відказала Лея, намагаючись говорити байдуже, хоча чудово пам’ятала, як недавно позичала його, і запах був зовсім інший — теплий, насичений, з ледь вловимим димом від багаття і тим особливим ароматом його шкіри, який вона б нікому не зізналася, що впізнає.

Векс ухмильнулась, підперши голову долонею:
— Ага, «кавою». Якби ж то вона так пахла…

Лея вирішила не відповідати й пішла до вішалки. Дійсно, у внутрішній кишені пальта щось намацалося — маленьке, прохолодне, з гладким металевим блиском. Вона витягла ключ, що виблискував під світлом кухонної лампи.

— Ні… не може бути, — видихнула вона. — Ми ж обшукали всю квартиру!

Тесса, почувши це, підбігла, ледь не вдарившись коліном об стілець:
— Це ж ключ від сховища документів! Ми його три дні шукали!

Тео нахилився до Альфи й заговорив тихим, але зловісно-іронічним тоном:
— А ми, дурні, думали, що його собака проковтнула.

Альфа підняв голову, пирхнув і демонстративно розвернувся до нього спиною, лягши так, щоб хвіст ледве зачіпав ногу Тео.

Всі почали голосно обговорювати, як це полегшить роботу, але Вирій не зрушив з місця. Він залишився поруч Леї, трохи нахилившись, так що його тінь падала на її плече.
— І що, — сказав він тихо, майже інтимно, — навіть твоя чарівна ложка знає, де я залишаю речі?

— Може, — усміхнулася вона, опустивши погляд, — а може, вона просто… добре мене відчуває.

Він повільно, але впевнено наблизився ще на півкроку.
— Чи мене?

Лея не встигла відповісти, бо ложка знову заговорила, і тепер уже зовсім недвозначно, з таким тоном, наче в ній прокинулась бабця з досвідом і без фільтра:
— «Коли він поруч, не бійся торкнутися його шиї. Це зніме напругу… і не тільки її.»

— Ложко! — прошипіла Лея, червоніючи до вух так, що навіть кінчики її волосся здавалися теплішими.

Векс, яка випадково це почула, мало не впала зі стільця від сміху:
— Я так і знала! Ця штука — ваша особиста шлюбна консультантка!

Вирій же не сміявся. Його погляд став глибшим, очі темніли, і він тихо прошепотів так, що слова, здавалося, ковзнули по її шкірі:
— Можеш перевірити цю пораду зараз.

Серце Лєї в грудях билося швидше, ніж вона могла контролювати. Вона, майже не думаючи, підняла руку й кінчиками пальців доторкнулася до його шиї. Шкіра була тепла, під подушечками відчувався рівний, але трохи пришвидшений пульс. Його очі в цю мить змінилися — з тих, що дивляться, у ті, що втягують, наче глибока вода в темному озері. Він нахилився ще трохи, так, що вона відчула його подих на своїх губах.

— «І не забувай про усмішку…» — додала ложка, наче дражнячись і підштовхуючи.

Лея всміхнулася — спочатку невпевнено, але потім щиро, і відчула, як його рука обережно, але впевнено торкнулася її талії, притягуючи на ледь помітний сантиметр ближче.

— Ви двоє, — перебив Тео, — або цілуйтеся вже, або допомагайте нам із замком.

Лея різко відступила, але посмішка нікуди не зникла. Вона кинула ключ Тео, і той спіймав його з показною легкістю.

Вирій, перш ніж відійти, ледве помітно провів пальцями по її руці — дотик був таким м’яким і теплим, що від нього пробігли мурашки аж до плеча.

Ложка задоволено видала:
— «Бачиш? Тепліше, ніж борщ.»

— О, вона мене дратує, — пробурмотіла Лея, але всередині відчувала зовсім інше, ніж говорила вголос.

Векс тим часом підійшла до Тео, щоб роздивитися ключ, і саме тоді ложка, як виявилося, не збиралася мовчати й для них:
— «А ти, темноволосий, — звернулася вона до Тео, — якщо хочеш, щоб вона більше тобі довіряла, купи їй не квіти, а щось, що пахне корицею. І… іноді кусай її за плече. Їй сподобається.»

Векс спалахнула так, що навіть Лея з її червоними вухами виглядала стримано.
— Що?! — видихнула вона. — Ложко, я…

— Ні, ні, я не проти, — швидко відказав Тео з хитрою усмішкою, віддаючи ложку Леї, і Векс штовхнула його в бік так, що він мало не впустив ключ.

Лея вже хотіла опустити ложку назад у каструлю, щоб хоч трохи втихомирити цей безсоромний кухонний оракул, але в голові раптом пролунав новий шепіт — цього разу зовсім інший за тоном:
— «І ще… сир ніколи не зникає просто так. Шукай там, де пахне тмином.»