56.10 — Центр капусти

Дорослі йшли повільно, наче в такт тихим дитячим голосам, що дзвеніли крізь лабіринт. Кожен крок відлунював у спокійному просторі, ніби сам повітряний купол обіймав їх лагідно, пропускаючи м’яке золоте світло заходу.

— От ми й дійшли, — прошепотіла Тесса, глибоко вдихаючи аромат свіжої зелені, що огортала їх наче ковдра. — Це місце... таке особливе.

Векс, озираючись навколо, тихо додала:
— Прозорий купол... наче ми всередині великої краплини роси. Вона ніби оживає разом із кожним подихом вітру.

Перед ними, мов дивне зелене серце лабіринту, розташувалася величезна куля салату — її листя переливалися м’ятними й смарагдовими відблисками, кожен рух створював неповторну гру світла і тіні.

Вирій простягнув руку, ніби хотів торкнутися її, але зупинився, бо відчув особливу енергію, що виходила звідти.

Поруч, у тіні, тихенько працював механізм — дивний сплав старовинного та сучасного. Шестерні тихо клацали, а тонкі металеві трубки немов живі, повільно виводили тонкі картки, які делікатно опадали в листя.

Тео нахилився ближче, пильно дивлячись на цей незвичний пристрій:
— Як ти думаєш, що за таємниці ховаються у цих листках?

— Мабуть, щось дуже цінне, — тихо відповіла Векс, відчуваючи хвилю передчуття, що покрила всіх.

Раптом з тіні, що ніжно гралася на склі купола, вийшов чоловік у яскраво-зеленому костюмі, що нагадував пучок броколі. Його несподіваний вигляд змусив посміхнутися навіть найсерйозніших учасників групи.

Він підняв руку в дружньому жесті і привітав:
— Вітаю вас, шукачі. Ви прийшли саме туди, де зелень і таємниці сплітаються в одне.

Тесса вловила теплоту в голосі, який звучав водночас загадково й доброзичливо.

— Тут починається щось нове, — додав він, неначе підморгуючи. — Але про це — трохи згодом.

Команда відчула, як напруга й захоплення наповнюють повітря. Вони мовчки обмінялися поглядами — кожен відчував, що стоїть на порозі чогось важливого, хоча деталі залишалися захованими під покровом загадки.

Тесса обернулася, щоб поглянути на друзів. В їхніх очах мерехтіло те саме невловиме відчуття — змішане із 

захопленням, тривогою і нетерпінням.

Світло купола повільно змінювалося: від лагідного золотистого до ніжного блакитного сумеречного відтінку, і кожен рух листя, кожен звук механізму додавав відчуття казкової таємничості.

— Тож, крок за кроком, — тихо промовила Тесса, — далі тільки вперед.

Вони зібралися, готові розгадувати нові загадки цього дивного зеленого світу — без поспіху, але з пильною увагою до кожної дрібниці, що могла стати ключем до невідомого.