56.3 — Зустріч з салатним шефом

Офіціант, який приніс салати, помітив, як компанія замість того, щоб насолоджуватися стравами, дивиться на маленький зім’ятий папірець у руках Лєї так, наче це не клаптик паперу, а ключ від світового трону. Він кліпнув кілька разів, зміряв усіх поглядом і, навіть не спитавши, чи все гаразд, різко розвернувся та зник за дверима кухні, при цьому зачепивши плечем піднос із лимонними скибками.

— Думаю, він зараз розповідає комусь, що у нас тут таємні дегустатори салату, — шепнув Вирій, нахилившись до Лєї.

— Або, що ми готуємось знімати кулінарне шоу «Хто сховав шпигуна в капусті», — додав Ерік і ледь стримав сміх.

— Ми ж таки повинні запитати, звідки це, — Лея підвелася, і вся компанія, наче це було репетицією маршового оркестру, синхронно рушила за нею.

Кухня ресторану виявилася не просто кухнею — це було маленьке королівство їжі. Запах розпеченого масла й свіжої зелені змішувався з теплим ароматом часникового соусу, а пар з каструль здіймався в повітря, немов хмарки на 

крихітному гастрономічному небі. На «троні» — величезній обробній дошці, оточеній ножами, стояв шеф-кухар. Кремезний, у бездоганно чистій білій формі, з бровами, що зійшлися в одну сувору лінію. Його обличчя говорило дві речі одночасно: я можу створити кулінарний шедевр і я вмію різати цибулю так, що заплачеш, навіть якщо ти з іншого району.

— Пане шеф, — почала Лея, піднімаючи папірець, — ви щось про це знаєте?

Шеф спочатку подивився на неї, потім на папірець, потім на миску з салатом… і розвів руками, наче тільки що побачив, як хтось запарює чай у кавоварці.

— Пані, я салат роблю двадцять років, — його голос був густий і низький, як соус деміглас. — У мене навіть на день народження — торт із листя руколи. Але такого — ніколи!

— Може, хтось із персоналу підкладає? — спитав Ерік, озираючись і помічаючи, як молодий кухар збоку нервово нарізає огірки у формі сердець.

— Тут усі свої, — буркнув шеф і демонстративно витер руки об фартух, на якому, до речі, вже був візерунок у вигляді зелених плям. — Я ж клянуся… морквою і власним майонезом, що не знаю, звідки ці папірці.

У цей момент усі почули тихенький «клац». Кая, яка весь час стояла осторонь і зосереджено роздивлялася великий блискучий агрегат у кутку, вирішила, що бездіяльність — це нудно, і натиснула найбільшу зелену кнопку, яка так і просилася під палець.

— Кая! — вигукнули Векс і Тео в унісон.

Мотор агрегата заревів так, що навіть Альфа насторожився й підняв вуха. Із соковижималки потік густий зелений сік, схожий на мікс зі шпинату, яблук і, можливо, кількох випадкових думок про здоровий спосіб життя. Але разом із соком у прозорий контейнер почали випадати… маленькі згорнуті папірці. Один. Другий. Третій. Четвертий. П’ятий. Кожен із них трохи вологий і з крихтами зелені на краях.

— О-о… — Кая зробила крок назад, очі в неї були величезні й блищали так, ніби вона щойно знайшла портал у світ із нескінченним печивом. — Я просто хотіла подивитися, чи він робить сік із тістечок.

— Він робить сік із секретів, — сухо прокоментував Вирій, нахиляючись і витягуючи перший папірець.

— Із салатних секретів, — уточнив Лум, притискаючи ніс до контейнера. — І, здається, вони трошки пахнуть огірком.

Альфа, який вже стояв поруч, сів біля Каєних ніг і подивився на контейнер так, ніби в ньому ховалися найкращі кістки у світі. Потім тихенько гавкнув і лизнув край соковижималки, після чого виразно чхнув, розпилюючи навколо себе пару зелених бризок.

— Ці шматки… — Лея обережно розгорнула один, і розмова стихла. На кожному — частина тієї ж загадкової карти. Разом із попередніми, вони вже складали дивну, закручену в спіраль 

фігуру, яка нагадувала лабіринт або слід від гігантської равлика, який вирішив стати архітектором.

— Вона більша, ніж ми думали, — тихо сказала Векс, вивчаючи лінії. — І, судячи з форми… це не просто «склад».

— Я казала, що це замок, — гордо повідомила Кая, обіймаючи себе за плечі, наче вона щойно виграла чемпіонат із правильних відповідей.

— А я казав, що це морозиво, — не відставав Лум, виставивши вперед підборіддя.

— Якщо це змова… — шеф нахилився до Еріка, голосом, що опустився майже до змови шепоту, — то я нічого не знаю. Але в мене зараз підгоряють баклажани.

Він, як справжній володар кухні, розвернувся і зник у клубах пари, залишивши детективів із п’ятьма новими фрагментами та ще більшою кількістю запитань, ніж коли вони сюди зайшли.

— Ну що, — Лея підняла погляд на всіх, і в її голосі було те знайоме іскристе нетерпіння, — здається, настав час подивитися, чи є такі шматки в інших місцях.

Вирій легенько посміхнувся куточком губ, нахилившись до неї:

— Полювання за листям?

Лум і Кая, наче хтось увімкнув у них режим «міні-бурі», підскочили, змахнувши руками.
— ПОЛЮВАННЯ ЗА ЛИСТЯМ! — крикнули вони в унісон.

І навіть Альфа, відчувши, що це щось важливе й веселе, підняв голову і двічі коротко гавкнув, ніби офіційно затвердив початок місії.