55.2 — Сліди до складу

Альфа, ще не випускаючи з уваги лисичку-фігурку, нервово обнюхував підлогу біля сходів. Його хвіст смикався, лапи перебирали нетерпляче, наче він уже бачив шлях, яким треба йти.

— Він щось знає, — тихо сказала Лея, нахилившись до пса. Її пальці мимоволі ковзнули по шерсті, і вона відчула, як Альфа напружився. — Питання в тому, чи ми готові за ним піти.

— Якщо Альфа вже завів двигун, то гальмів немає, — усміхнувся Вирій, поправляючи ремінь куртки. Його очі блиснули короткою іскрою азарту. — Ходімо.

— Почекайте! — Кая, як завжди, була готова командувати навіть дорослими. Вона, надувши щічки, поставила руки в боки. — Ми беремо печиво! Бо в детективів має бути енергія.

— І термос із какао, — додав Лум, дивлячись на маму так, ніби це був закон Всесвіту. — Бо без какао — холодно і сумно.

— А ще ковдру, — втрутився Ерік, щоб хоч трохи розрядити ситуацію. — Бо хтось точно почне казати, що замерз.
Тесса саме вийшла з кухні з кошиком печива, обережно зсунувши його на передпліччя.
— Добре, але ніхто не відволікається. Якщо Альфа веде — значить, він веде. І так, Лум, какао буде. Але тільки якщо ти не будеш знову пробувати макати в нього печиво з чилі.

— То був експеримент! — образився Лум, але Кая пирснула сміхом.

Векс тихо, але уважно запакувала в рюкзак ліхтар, блокнот і маленьку камеру. Тео взяв складаний ніж і мотузку, так ненав’язливо, щоб діти не надумали питати: «А для чого?».

Ерік одягнув темну куртку, кинув тобі швидкий погляд — той, у якому було і «будь обережна», і «я тебе прикрию».

Альфа впевнено вийшов на вулицю й одразу взяв слід — різкий ривок уперед, ніс до землі, хвіст спрямований рівно, як стріла. Дорога вела вузькими провулками, мимо старих парканів, що гули від вітру, і покинутих гаражів, де у темряві ворушилися кішки.

— Мені це не подобається, — пробурмотіла Векс, коли вони минали старий закинутий дитячий майданчик із напівзруйнованою гойдалкою, яка скрипіла від поривів вітру. — Тут хтось живе… або хтось не хоче, щоб ми тут були.

— Відчуваю це саме, — озвався Ерік, і ти помітила, як він ковзнув поглядом по темних вікнах сусідньої занедбаної будівлі.

Лум і Кая йшли, тримаючись за руки — рідкісний момент тиші між ними. Обоє були серйозні, хоча іноді перешіптувались, наче боялися, що хтось підслухає.

Через десять хвилин вони вийшли до високої, похиленої будівлі з облупленими стінами. На іржавих воротах висіла криво прибита табличка: "СКЛАД 12".

— Ну, якщо хтось і хотів виглядати моторошно, то в нього вийшло, — спробував пожартувати Вирій, але його голос був глухим, майже шепотом.

Альфа підскочив до маленької дірки в огорожі і пройшов крізь неї, навіть не чекаючи команди. Дорослим довелося перелізти через хвіртку — залізо рипнуло під твоєю вагою так, що ти мимоволі подумала: «Ось тепер точно хтось нас почув». Діти пролізли слідом за псом, немов це була їхня звична гра.

Всередині складу повітря було густе, затхле, з ледь відчутним запахом металу, пилу й старої фарби. У променях ліхтарів повільно кружляли частинки пилу, немов маленькі комахи.

— Сліди… — Тео нахилився, підсвічуючи підлогу. — Хтось тут був зовсім нещодавно.

І справді: біля стіни лежала розстелена ковдра, поряд — кілька порожніх банок від консервів, а на цегляній стіні дитячою рукою намальовано щось схоже на сонце й дві фігурки.

— Це… мама і дитина, — сказала Кая впевнено, нахиляючи голову набік. — Але вони сумні.
— Або… — Лум прищурився, — вони чекають когось.

Тесса провела пальцем по малюнку. Лінії були свіжі, крейда ще кришилася й залишала білий слід на твоїй шкірі.
— Хтось живе тут. І, схоже, недалеко пішов.

Раптом Альфа, який нюхав повітря в дальньому проході, різко насторожився, лапи вп’ялися в бетон, а тіло напружилось, мов струна. Тихе гарчання прокотилося приміщенням, змусивши всіх зупинитися.

У глибині складу, між рядами старих ящиків, повільно виринув силует. Промені ліхтарів вихопили обриси обличчя, від якого у тебе всередині щось холодно стиснулося.

— Лея?.. — прошепотів Вирій, але вже в наступну мить його брови зійшлися.

Це була не Лея. Це було її віддзеркалення без тепла. Ті самі риси, та сама постава, але рухи — надто плавні, неприродні, мов маріонетка на невидимих нитках. Погляд — крижаний, порожній.

Клон.

Він стояв нерухомо, просто дивився, вивчаючи кожного з вас, наче вирішував, з ким заговорити… або кого знищити першим. Потім, без жодного звуку, розвернувся і зник у темряві, лишивши після себе дивний запах — різку суміш металу й цитрусу, яка неприємно дряпала ніс.

— Стоп! — Вирій кинувся вперед, але Векс схопила його за руку.
— Ні, спочатку дивимось, чи це не пастка.

Кая судомно стиснула руку Лума.
— Це була не наша тітка?

— Не знаю, — прошепотів він, ковтаючи клубок у горлі. — Але вона була страшна.

Тиша, що впала, була такою гнітючою, що навіть старі балки над головою ніби замовкли. Лише десь у глибині, у темряві, ледь-ледь чулися кроки, що віддалялися.

Тео повільно озирнувся на команду, його голос був твердим, але в очах темніла настороженість:
— Ми йдемо за ним. Але обережно.