Розділу 55 — Хроніки Пі і Ца: Тінь серед нас; 55.1 — Знахідка у підвалі

Підвал у новому будинку-офісі завжди зберігав у собі особливу атмосферу — запах пилу, старого дерева, затхлого каменю і чогось пряного, мовби в стіни в’їлася пам’ять про давні спеції. Лум і Кая обожнювали сюди забігати: тут були темні кути, схованки з коробками, старі меблі й навіть кілька килимів, які можна було скрутити й уявити тунелями для «таємних місій».

— Альфа, йди-но сюди! — Лум, тримаючись за холодні поручні, обережно спускався вузькими сходами. — Тут буде наша база!

— Наша! — негайно виправила Кая, яка вже бігла вперед, перетягнувши через плечі свою ковдру, яку називала «плащем супергероя». Вона, сплигнувши на останню сходинку, оглянула підвал і гордо додала: — Ми тут живемо, ти просто гість.
— Я не гість, я командир! — Лум важливо розвів руки в боки. — А ти… ну… тісто.

— Я QUEEN тісто! — Кая різко зупинилась, щоб накинути ковдру на голову й закрутитися, немов королева на троні.

— Тісто не буває QUEEN, — буркнув Лум, але очі сміялися.

Їхня суперечка миттєво зникла, коли внизу пролунав тихий, але глибокий рик. Альфа, який щойно стрибнув на останні сходинки, раптом завмер. Його вуха насторожилися, шерсть на загривку піднялася, хвіст застиг у повітрі. Він повільно зробив кілька кроків, принюхуючись, і глухо загарчав.

— Альфа, що там? — Лум нахилився, щоб заглянути під стару полицю, вкриту товстим шаром пилу.

І саме там, у темному проміжку, щось блиснуло — невеликий дерев’яний предмет, обкатаний часом так, що його поверхня віддавала теплом. Лум потягнувся рукою, але не встиг торкнутися — Альфа просунув морду, вчепився зубами і різко потягнув. Разом із клубком павутиння та сухим листям на світ з’явилася маленька дерев’яна фігурка тварини.

Вона нагадувала лисицю, але з дивно видовженими лапами і витонченими вигинами тіла, ніби хтось намагався надати їй неприродної граційності.

— Моє! — Кая кинулася, вихопивши фігурку з пащі Альфи й пригорнувши її до грудей. — Мила!

— Вона стара, — Лум нахмурився, обережно торкнувшись лапки фігурки. — І пахне… чимось… як суп у садочку, тільки страшно.

Альфа не відступав — він почав ходити колом, ховаючи погляд, але гарчав тихо, гортанно, наче не довіряв навіть самому повітрю в цій кімнаті.

На сходах почувся легкий стукіт — у підвал спускалася Лея, витираючи руки рушником після миття овочів.
— Що ви там знову знайшли?

— Дивись! — Кая простягнула фігурку, виблискуючи очима.

Лея взяла її — і в ту ж мить застигла. В її зіниці наче втягнулася тінь: перед очима спалахнула картина. Темне приміщення. Стіл із клаптем тканини, який хтось обережно вирізає. Тихий дитячий сміх, але в кімнаті нікого немає. Холодна тінь пробігла по спині.

Вона різко вдихнула, наче виринаючи з води, й відпустила фігурку, так що Кая ледве встигла її підхопити.
— Це… — Лея потерла скроню. — Не знаю. Просто… дивне відчуття.

— Може, у тебе алергія на дерево? — пожартував Вирій, з’являючись у проході з чашкою кави. Він узяв фігурку, придивився, перевернув і раптом насупився. — Тут… символ.

Він показав на невеликий вигравіруваний знак під лапою лисиці — три переплетені кола з маленьким ножем посередині.
Тесса, яка саме спускалася вниз із тарілкою свіжого печива, завмерла на півкроці.
— Я бачила це. У справах Лабораторії Гастроклонів.

Ерік, стоячи поруч, простягнув руку й обережно взяв фігурку.
— Це їхній старий маркер для «серій експериментів». Але чому він на дитячій іграшці?..

Векс і Тео саме заходили в підвал із великою картонною коробкою, всередині якої лежали деталі для нових полиць. Почувши слова Еріка, Векс зупинилася.
— Бо це не проста іграшка. Такі робили для… клонів. Щоб вони вчилися розпізнавати форми, вагу, текстури. Я бачила фото в одному з досьє.

Кая здивовано витріщилася:
— Це… клонячий зайчик?

— Лисичка, — поправив Лум, але голос у нього був уже тихіший. — І вона пахне… небезпекою.

Альфа знову гаркнув і сів прямо перед фігуркою, наче готовий будь-якої миті стрибнути й забрати її.

Запала тиша, настільки глибока, що можна було почути, як на верхньому поверсі цокає годинник і як легенько потріскує дерев’яна балка десь у кутку підвалу.

Вирій повільно підняв погляд, дивлячись на кожного з присутніх:
— Цей знак — не просто спогад. Це… слід.
Лея відчула, як серце почало битися швидше. Її пальці мимоволі стиснулися, а десь у глибині свідомості ворухнулося відчуття, що ця знахідка змінить щось дуже суттєве.
— І, здається, хтось не хоче, щоб ми його знайшли.