53.13 — Тісто на довіру

У кімнаті, де повітря було ще насичене запахами гару, розтопленого крему й солодкої кориці, настала така тиша, що здавалося — чути, як тісто ніжно булькає в мисці. Ця тиша не була тривожною — вона була сповнена спокою і надії. Мов після грози, коли земля вбирає в себе вологу, щоб дати життя новим квітам.

Вони стояли разом — всі шестеро — мов маленька фортеця посеред руїн, і кожен відчував: попри все, вони тут і тепер — разом.

— Добре, — сказав Ерік, закочуючи рукави, немов готуючись до священної місії. Його руки почали рухатись з ритмом, що був більше, ніж просто замішування тіста. — Печемо. Печемо тісто довіри.

— Пиріг, — тихо додала Тесса, одягаючи свій фартух, який ще зберігав запах минулих битв з кремом і цукровою пудрою. В її очах заграв легкий вогник. — Пиріг примирення. І без вибухів, будь ласка.

Тео підстрибнув, схопивши ложку, і весело прокричав:

— Я зроблю чай! Без лаванди! Лаванда — це не друзі, це вороги!

Вирій, який уже взявся лагодити лампу, що мерехтіла та вібрувала неначе хвилюючись, кинув усмішку:

— Лампа скоро засяє так яскраво, що навіть темрява не посміє зайти.

Лея тихенько опустилася на коліна біля Каї, уважно дивлячись на доньку, що міцно тримала серветку:

— Кая, ти рот серветкою витираєш? Правильно?

— Чи-стий рот! — гордо відповіла Кая, затискаючи серветку між маленькими пальчиками, мов це був найбільший скарб. — Бо друзі не люблять брудний рот!

— Абсолютно, — посміхнулася Лея. — Чистий рот — чисте серце.

— І пиріг! — додала Кая з блиском в очах, немов це був найважливіший закон світу. — Пиріг — це обійми, тільки з тіста!

У цей момент Лум, одягнений у шкарпетки з динозаврами, рішуче виліз на стілець, тримаючи маркер, ніби це був меч рицаря.

— Ми будемо малювати! — вигукнув він, балансуючи на стільці. — Стікери на мо-ро-зил-ку!

— Обережно! — вигукнув Тео, поспішаючи підтримати хлопчика, — Не впади, бо буде «плюх»!

Кая вже тягнулася за другим маркером, її мовчазне зосередження нагадувало маленького художника, що готується створити шедевр.

— Стікери, — радісно підхопила вона. — Щоб усі знали: ми пам’ятаємо!

Поки діти працювали над своїми кольоровими «посланнями», Ерік і Тесса заглибились у роботу з тістом. Воно було тепле, м’яке і слухняне, мов живий організм, що реагує на кожен дотик.

— Знаєш, — сказав Ерік, злегка усміхаючись і дивлячись на Тессу, — можливо, нам варто завжди так робити? Коли сваримось — печемо. Коли миримось — теж печемо. Просто печемо. Разом.

— І просто разом, — тихо відповіла вона, їхні руки випадково зустрілися на столі. Дотик був легким, але в ньому було більше, ніж просто тепло. Це була маленька обіцянка.

Діти сміялися, влаштовували маленькі «битви» маркерами і 

водночас ділилися солодкими шматочками пирога — хоч поки він і був ще в духовці. Альфа лежав поруч, спокійний і уважний, наче вареник-охоронець, що пильнує свій маленький світ.

Кімнату наповнював аромат кориці і теплого тіста — запах нового початку і віри в те, що навіть після руїн може вирости щось світле.

І у цьому спокійному шепоті буденного дива кожен розумів: іноді довіра — це просто тісто, яке треба разом замісити, щоб утримати все разом.