53.11 — Вибухова істина

Спершу — звук.

Ні, не вибух. А легке, ніби зітхання. Як перше слово того, хто вже знає, що кінець — поруч.

Потім — спалах.

Пилюка ванілі здіймається в повітря, змішана з блискітками, дрібним кремом і пекельним попискуванням електроніки. Десерти вибухають — не гучно, але красиво. З ефектом феєрверку на похороні без попкорну.

— Це пастила з детонатором! Лягай! — реве Ерік, хапаючи Тессу за талію, притискаючи до себе.

Тіло падає, але не як камінь — як пелюстка у вибуховому буревії. Пиріжки летять навсібіч. Мусові кулі з гучним "фіть-фіть" розтинають повітря. Одна — блимає камерою. Інша — несе ампулу з написом: “MEM-OFF™”.

Маркус зникає. Прямо перед очима. Розчиняється у хмарі диму й блискіток, як спогад про добре какао, якого вже не зварити. Чи він тікав? Чи його забрали?

— Кая! Лум! — кричить Лея, проскакуючи крізь хмару солодкого туману. — Діти!

Альфа вже там.

Пес з риканням хапає зубами край покривала, під яким сховались малі. Його тіло рухається, як танк, розчищаючи шлях крізь столики, вибухи й дим. Лум тримається за хвіст, Кая — за нашийник. Очі у них — великі, блискучі.

— Альфа — це собака-вертоліт! — радісно верещить Кая. — Ми літаємо!

— Ми тікаємо, — виправляє Лум, з дорослою серйозністю. — Інтелектуально.

БАХ! — кремове тістечко вибухає поруч із Еріком.

— Задкуй! Задкуй, бо тобі зараз кремом заткне ніздрі! — вигукує він, прикриваючи Тессу грудьми.

— Твоє тіло пахне ваніллю і героїзмом, — шепоче вона на вухо, ковтаючи сміх і паніку водночас.

— Зробімо вигляд, що я не почув це. Поки що, — бурчить Ерік, але кутики вуст уже не слухаються — усміхаються.

Інше місце — інша лінія фронту.

Векс спотикається об кремовий калюжник, падає на коліна. Її рука тремтить — щось липке на пальцях. Малиново-бузкова маса.

— Не рухайся! — кричить Лея, проскочивши під розваленим столом.

— Я… не вкусила. Я тільки… — Векс губиться, її погляд дикий, як у спійманої пташки.

Лея вже поряд. Розрізає її рукав, виймає автоін’єктор із браслета. Клац. Шипіння. Антидот увійшов.

— Я завжди беру з собою трішки цинізму. І трішки антидоту.

— Ти — моя улюблена жінка з лютого серіалу… — хрипить Векс.

— Заткнись. Ти мені ще винна каву. Без вибухів.

БАХ! БАХ! — дві кульки з заварним кремом вилітають з барної стійки. Одна — шльопається об стіну. Інша — летить угору, обертається в повітрі… і вистрілює лазером прямо в стелю.

— Серйозно?! Лазерне тістечко?! — ричить Тео, пригинаючись. — Хто це придумав?!

— Той самий, хто шарлатан у фартусі! — огризається Лея, стріляючи в напрямку вибуху з гвинтівки для маршмелоу (так, у них є така).

Тим часом — Вирій.

Він стоїть навпроти чоловіка в костюмі вафлі. Велетень. Його тіло повністю закуте у вафельну броню. Карамель блищить, як мазут. Очі — в темряві, блищать скельцями. З грудей стирчить трубочка.

— Зніми це, поки я не перетворив тебе на десерт для собак, — гарчить Вирій.

— ГРРХАФ! — відповідає вафельний, і кидається з розмаху.

Глухий хрускіт.

Удар. Вирій відскакує, перевертається через плече, вдаряється спиною об стіну, але вже на ногах.

— Ти обрав не того гурмана. — В його руці з’являється ніж для тіста, сяючий, як надія в нічній булочній.

Вафля атакує знову — обертовий удар. Вирій ковзає під ним, хапає за карамельний “ремінь” і тягне на себе.

— Я не боюсь клейких ворогів. Я в них виріс!

ХРУСЬ! — карамель тріскає. Костюм дає слабину. Вафельний монстр заскавулів.

Вирій бере розгін. Із криком:

— Це тобі за калорії! — вдаряє його точно в “грудку цукру”.

Костюм тріщить, вафля падає, розкидаючи крихти. Вирій стоїть над ним, дихаючи, як після спринту. І посміхається.

— Солоденький. Але не мій тип.

Все летить шкереберть.

У повітрі — блискітки, крем, запах ванілі, паніки і…

…лаванди.

Сирена. Звук — витягнутий, протяжний. Але не технічний — теплий, обволікаючий, тривожний.

— Це їхній сигнал. Відступ! — кричить Тео, прикриваючи Маркуса.

Але Маркус нічого не чує. Він щось кричить. У його очах — відчай, прохання, відчуття, що він вже пішов, але хоче, щоб вони встигли.

— ВІДСТУПАЙТЕ!!! — ще раз кричить Тео.

Альфа виводить Каю і Лума за кавовий стенд. Діти дрібочуть поряд, тримаючись за шерсть.

— Альфа, ми не боялись! — гордо каже Кая, як після вдалого стрибка з даху.