53.10 — Заварка Пам’яті

Записка з’явилася під дверима офісу зненацька — мов її поклала тінь. Жодного конверта, жодної адреси. Лише запах кориці, що тримався на пальцях, наче сама пам’ять.

Тео першим помітив її, коли повернувся з прогулянки з Альфою. Пес понуро нюхав килим біля дверей, ніби вловив у повітрі щось надто знайоме.

— Ей… — Тео підібрав аркуш і затримався, стоячи в проході, наче застиг. — Гадаю, в нас запрошення. І то не від Санти.

— В серпні? — озвався Вирій, підходячи. — У якому всесвіті Санта лишає повідомлення з корицею?

— У тому, де торт стирає пам’ять, — буркнув Ерік, заходячи з кухні. — Що там написано?

Тео розгорнув папір. Почерк був впізнаваним — плавний, впевнений, трохи нахилений уліво, ніби писаний поспіхом, але все ще елегантно.

«Зустрінемось там, де пам’ять гірчить, але смак залишається. 23:45. Дах “Заварки Пам’яті”. Це остання дегустація. — М.»

— Це Маркус. Сто відсотків, — пробурмотіла Лея, нахиляючись над плечем Тео. — І він щось приховує.

— Це пастка, — кинув Ерік, не дочекавшись тиші. — Очевидна, як згорілий крем-брюле. Чому б не написати "вбийте мене" великими літерами й підписати?

— Або це крик про допомогу, — Тесса відійшла від вікна, її голос був спокійний, але в ньому відчувалася тривожна пульсація. — Він завжди говорив метафорами. Якщо він наважився… значить, він або на межі, або вже за нею.

— Дах "Заварки Пам’яті", — задумливо повторила Векс. — Символічно. Там, де всі забувають, але не можуть відпустити.

— Ми йдемо? — Лея схрестила руки на грудях. Її голос звучав твердо, але пальці нервово сіпали край рукава.

— Йдемо, — кивнула Векс. — Але не без плану. Цього разу — жодної імпровізації, окей?

— Це нудно, — зітхнув Тео. — Але справедливо.

Ніч опустилася, мов оксамитова завіса, — тиха, густа, з ледь вловимим запахом хліба й обіцяного дощу. Місто дрімало, підсвічене неоном і спогадами. Команда рухалася в тиші, кожен заглиблений у свої думки.

Вірій тримав руку в кишені — на холодній рукоятці старого ножа, подарованого Векс.

Лум та Кая йшли поруч, пальці їхніх рук час від часу 

торкалися, але вони ще не наважувались триматись відкрито.

Альфа йшов попереду, хвіст напружено піднятий. Його хода — невловимо обережна.

Дах “Заварки Пам’яті” світився теплим жовтим світлом — гірлянди лампочок тремтіли, мов зірки, які хтось увімкнув на дроті. У повітрі стояв запах карамелі, меланхолії й чогось тривожного. У центрі — круглий стіл, накритий білою скатертиною. На ньому — білий торт, ніби вирізаний з тиші. Блискітки на глазурі переливалися, як пісок часу в перевернутій ампулі.

Поряд стояв Маркус.

Він виглядав інакше. Сильніший, але виснажений. Очі — темні кола, обличчя — сіре, мов кава без вершків. Його руки тремтіли, хоча він намагався це приховати, тримаючи одну долоню на кришці коробки з тортом.

— Ви прийшли, — прошепотів він.

— Що це, Маркусе? — Векс зробила крок уперед, руки в кишенях, погляд холодний. — І чому зараз?

— Бо завтра буде пізно, — відповів він. — Це… дегустація. Але й не зовсім.

— Ми не дегустатори, — кинув Ерік. — Ми — детективи. Якщо ти викликав нас, щоб змусити з’їсти щось небезпечне…

— Це «Торт амнезії», — перебив Маркус, і його голос раптом 

став дуже тихим. — Він стирає останню годину пам’яті. Але залишає… відчуття. Враження. Емоцію. Це як сновидіння, яке ти не пам’ятаєш, але яке змінює тебе.

Всі перезирнулися.

— Ви перші. Я… не наважився сам. Але… якщо ви скуштуєте, ви зрозумієте, чому я…

— Зрадив нас? — кинула Лея. Її голос тримтів.

Маркус опустив голову. Тиша стала майже фізичною.

— Ви не забудете серцем, — сказав він. — Лише спогад. Але відчуття залишиться. І цього… цього досить, щоб побачити правду.

— Це вже якась психо-кондитерія, — Тео почухав потилицю. — Типу психотерапія через цукор?

Альфа, що сидів біля Лума, підвівся.

— Альфа, не треба… — почала Кая, але пес уже ступав до столу.

— Стривай! — вигукнув Вирій, але той уже був на стільці. Потім — на столі. Обнюхав торт… і вгризся в нього з театральною рішучістю, наче хтось викликав його на дуель.

Всі завмерли.

Альфа ковтнув, облизав губи. Погляд його затуманився на мить… потім він подивився на всіх і почав гавкати.
Шість разів. Шість різних інтонацій.

— Один — сум. Два — паніка. Три — злість. Чотири — погроза. П’ять… страх. Шість — прохання, — переклала Лея, ледь дихаючи. — Він… просить допомоги.

— Він шантажований, — вирвався шепіт у Вирія.

Маркус сів. Тепер він виглядав зовсім інакше — мов людина, яка більше не тримає у руках власне життя.

— Я не міг сказати прямо. Вони слухають. Вони всюди. Але я знав, що ви зрозумієте.