53.8 — Зізнання у коричневих тонах

Світло монітора м’яко освітлювало темну кімнату, де на екрані несподівано ожило відео з флешки. На записі сидів Маркус — знайомий кожному з команди дорослий, але сьогодні він був іншим. Його обличчя ховалося у тіні, що повільно ковзала по стінах, ніби сама темрява хотіла загорнути його у свої обійми. Повітря стало густішим, важчим, і холод прокотився по спинах усіх, хто дивився.

Голос Маркуса звучав повільно, кожне слово немов важкий камінь, кинутий у глибоке озеро:

— Я вибрав владу. Бо ніхто не вибирав мене. І я змішав правду з корицею. Бо солодке — краще, ніж самотнє.

Тиша в кімнаті стала такою глибокою, що кожен з шести дорослих відчував, ніби може почути власне серцебиття. Всі дивилися на екран із застиглими, напруженими обличчями.

Тесса м’яко стиснула губи, відчуваючи, як щось здавлює її в грудях. Вирій похитав головою, наче шукаючи відповіді там, де її немає.

— Що він… мав на увазі? — прошепотіла Лея, її очі розширилися від сумніву і тривоги.

Ерік нахилився вперед, пальці сильно стискали край столу, аж на шкірі з’явилися білі смужки.
— Змішав правду з корицею? Це що? — холодно запитав Ерік. — Метафора? Чи він справді грався зі смаками, щоб приховати щось більше?

Векс подивилася на Лею, потім повернулася до екрану. В її очах було суміш нерозуміння і напруги.

— Це ніби солодке і гірке водночас, — тихо мовила вона. — Щось не так із його словами, але я не можу сказати, що саме.

Тесса нахилилася до Вирія і шепнула:

— Ми мусимо це розкрити. Це початок чогось небезпечного.

— Так, — відповів Вирій, напружено дивлячись у темряву кімнати.

Тим часом Лум і Кая сиділи поруч на дивані, трохи осторонь дорослих. Їхні маленькі пальчики нервово перепліталися.

Кая тихенько зітхнула, і її голос був ледь чутним:

— Це страшно… Як у казці про квін, що ховає правду у солодощах…

Лум обережно поклав руку їй на плечико, намагаючись підтримати.

— Ми мусим знати, — ледь вимовив він, — навіть якщо темно страшно.

Вони переглянулися, і в їхніх очах блиснув рішучий вогник.

Пес Альфа тихо скавчав поруч, ніби розуміючи всю вагу моменту.

У кімнаті повисла тиша, поки відео закінчувалося, залишаючи в повітрі запах кориці і таємниці.

Всі шість дорослих мовчали, кожен занурений у свої думки.

Раптом Лум повернувся до Каї і запитав, голос його був м’який, але впевнений:

— Кая, ти не боїшся?

Кая кивнула, але її очі залишалися серйозними.

— Трішки… — зізналася вона, — але ми… разом. Ми — як пастка! Ми зловимо все!

Лум усміхнувся і стиснув їй руку.

— Так! Ми — команда!

У кімнаті знову заграла легка посмішка, і навіть атмосфера трохи розтанула, залишивши за собою очікування нових пригод.

Шум дихання маленьких детективів злився з нерозмовною напругою дорослих, які готувалися розплутувати загадки, що тільки починали розгортатися.