53.6 — Чай із минулого

Повернення до агентства було тихим, майже примарним. Усередині їх зустрів знайомий запах кориці, книжок і трохи розплавленого воску — хтось залишив свічку запаленою. Дощ ще не встиг початися, але повітря було напружене, як перед грозою.

Лея зняла пальто, тоді як Лум уже стрибнув на диван з криком:

— Я в фортеці! Тут нема марципану!

Кая, з насупленими бровами:

— А я їм тісто за припику і я буду королева смаків!

Альфа гавкнув i обійшов усіх побочень, ніби перевіряючи, чи не зацукав хтось серцевий крем. Він обнюхав диван, Тессу, Вирія, навіть флешку, що випадково залишилась на підвіконні. Потім ляг на килим і театрально зітхнув.

— Діти втомились, — сказала Тесса, притискаючи Лума до себе. — Але вони також щось зрозуміли. Навіть без желейок.

В офісі панувала тиша, тільки за вікном шелестіло листя. Хтось автоматично вмикнув чайник. Кухня затихла в очікуванні.

Лея стояла біля кухонного столу й тримала в руках стару записку, знайдену в кишені її пальта. На звороті флаєра з гастрошоу хтось нерівно вивів:

"Ти ніколи не знала, але ти була моїм сонячним чаєм. З гвоздикою. М.Р."

Її пальці здригнулись. Вона сіла. Обережно, наче від цього залежав баланс кімнати. Її обличчя змінювалось: то усмішка, то здивування, то легкий біль. Вірій спостерігав здалеку. Його постава була напруженою, мов він не знав, чи підійти ближче, чи залишитись тінню.

— Що це? — спитав він нарешті. Голос був спокійний, але з тією тріщиною, яку чує тільки той, хто знає.

— Це… схоже на зізнання. Це записка від Маркуса.

Вірій поставив чашку на стіл із таким стуком, ніби позбавлявся ревнощі як постільної кришки.

— Ти знала?

— Ні, — прошепотіла вона. — Я не гралася з ним. Але, можливо, я гралась… з чиїмось серцем, не знаючи, що це серце вибухівки.

Він мовчав. Його очі стали темними, як переварений сорт ерл-грей. І не менш гіркими.

— Я... ніколи не хотіла цього, — додала вона м’яко. — У мене була сліпа зона. І, здається, я не бачила, як хтось ставив на мене ставки.

Лея підійшла ближче, вся така замислена, й сіла навпроти. Її коліна торкнулись його. Вона дивилася просто в очі, не тікаючи. Зовсім.

— Але я вибрала тебе. Знаєш чому?

Він хитнув головою, не певен, що хоче чути відповідь. У його погляді було все — і страх, і образа, і надія, яка ще трималась за краєчок.

— Бо ти — мій чай з гвоздикою. Кремуватий смак довіри з пікантним післясмаком ревнощі. Мій гарячий, небезпечний напій, від якого обпікає, але якого хочеться ще. І ще. Без міри.

Вона сміялася, крізь сльози. Так, ніби душа підступила на крем-брюле почуттів і тепер кришилась у її грудях, але смачно.

Вірій нахилився до неї, чолом торкнувся її лоба.

— Тоді дозволь тому чаю нагадати тобі, як смакує теперішнє.

І був поцілунок. Повільний, вивірений, наче ритуал. У ньому змішалися спеції минулого, терпкість реальності й надія на солодке завтра. Поцілунок, у якому більше не було тіней.

Тріск дитячих голосів знову розрізав кімнату.
— Я КРОЛЕВА! І це поганий омлет! — кричала Кая десь з кухні.

— АЛЬФА! До мене! Ми йдемо на секретну місію! — пролунало від Лума.

Усі озирнулись синхронно.

Вірій, не відриваючись від Леї:

— Думаю, наше завтра щойно підкралось з віночком і планом бунту.

Вона засміялась і поцілувала його ще раз. І тільки потім — рушили на звук маленької революції.