53.5 — Карамель для пам’яті

Десертна частина залу нагадувала вітражну шатру в серці кандибоберного лісу. Прозорі коробочки, вкриті золотим порохом, лежали на столах. Все було поставлено парами: дві ложки, дві серветки, дві позиції побороти себе.

— Желейки ностальгії, сер, сентиментальний рецепт, згодований слізами ніжності, пропонується спогадливим парам, — проголосив мовчазний офіціант, розкладаючи стерпко-карамелізовану страву. У голосі не було нічого людського — тільки ритуальна тиша.

Векс кивнула — стримано, як перед стрибком у воду. Тео скосив погляд на неї, ніби щось запідозрив, але нічого не сказав.

— Гаразд, по одній, — прошепотів. — На трьох, але без дурощів.

— Якщо що, я зловлю тебе, — підморгнула Векс, хоча в її очах блищала тривога.

Вони одночасно торкнулись желейок. Тео спершу виглядав скептично, але щойно язик торкнувся крихкої поверхні — все змінилося. Його очі розширилися. Руки стиснулись у кулаки. В повітрі повис запах старої дерев’яної підлоги, мокрих черевиків і дитячого страху.

І тут — спогад. Тео стоїть у темному вузькому коридорі, вогкий бетон під ногами. Йому — дев’ять. Надворі зима, але всередині сиро й холодно. За дверима — голоси. Сміх. А він — на лавці, один, у пальті, що стало замалим.

— Вони не забрали мене звідти, — хрипко сказав Тео. — Бо не хотіли мати в родині слабкого. Бо я... не захищав себе. Не був достатньо хоробрим. Не сказав їм про той гуртожиток. Я думав, що... треба бути тихим, щоб не заважати.

Його губи тремтіли. Векс побіліла. В її очах з’явилась паніка, що боролась із бажанням бути поруч. Її власна желейка вже частково розтанула на ложці, але вона все ж ковтнула — як жарину.

І тут — її спогад. Вона стоїть у школі. Чи то її дівоча форма, чи то звичка йти з високо піднятою головою. Всі сміються з хлопця, якого вона знає. Але вона мовчить. Не заступається. Вона була сильною. Але не доброю.

— Я не вирву тебе з тієї пам’яті, бо вона... часто стирає те, що болить, — прошепотіла Векс, не зводячи з нього очей. — Але якщо ти дозволиш, я можу бути в ній. Навіть у найтемнішій частині.

Тео злісно скрипнув зубами, відштовхнув стілець і пішов за ширму. Векс підвелась слідом. Вони зустрілись обличчями в куті дегустаційної кімнати, серед столів з крем-брюле, що танув під напругою відвертості.

— Я не знаю, що робити з твоїм болем, — сказала вона. — Я не можу його зшити. Не можу полагодити. Але я не піду від нього. І не піду від тебе.

— Поцілуй його, — сказав Тео. Його голос був такий самий, як у дитинстві. Ніби відчай знову говорив за нього.

Вона торкнулась його обличчя, обережно, ніби перевіряючи, чи він справжній. І вони поцілувались. Гостро, як орегано. Солодко, як карамель, що прилипла до серця.

Крем-брюле, безе, муси — все летіло зі столу, посуд дзенькав, десерти падали, розсіюючи золотий порох і крем-розчуття навсібіч. Але вони вже не чули звуків. Тільки одне одного. І кроки на пінці серця.

— Якщо ми змогли вижити в цій ложці пам’яті, — прошепотіла Векс, — то, може, і в справжньому житті вийде.

— Якщо десерти нас не з’їдять раніше, — усміхнувся Тео, і притягнув її до себе ще раз — на той поцілунок, у якому вже не було болю. Лише смак майбутнього.