53.4 — Печиво відчаю

Темрява в коридорах "Солодких Сенсів" була наче густа глазур: тягуча, пахла ваніллю й чимось тривожним. Світло ледве блимало з ніш, де стояли баночки з підписами на кшталт "Спокій морозива", "Пам'ять печіночки" чи "Терпіння тістечка". Плитка під ногами ледь рипіла, ніби повторюючи: "шш... не все варто знати".

Тесса стояла серед цього ароматного лабіринту, притулившись спиною до холодної стіни. У руці ще була ложка від panna cotta, яка липла до пальців, не відпускаючи. Як спогад. Як голос, який не хоче мовчати.

— Ти слухаєш, як різкий звук серед тиші, — пробурмотіла вона сама собі. — Обіцянка тиші, якщо замовчати правду... Але десерт не мовчав.

Її серце билося як ложка по чашці — злегка, але наполегливо. Щось у цьому баченні було реальне. Занадто. Ерік, тінь, голос... "Вона не може дізнатись".

— Що саме я не можу дізнатись, Ерік?.. — шепотіла вона у повітря, що пахло корицею та мігдалем.

За кутом раптово з’явився Ерік. У руці у нього був тихо пурхаючий флаєр із образом Маркуса і підписом: "Правда не завжди гірка. Часом вона мігдального смаку". Обличчя Еріка було стурбованим, трохи змученим — і водночас рішучим.

— Тессо... я не хочу тиснути. Але те бачення — це, можливо, не вся правда. Дозволь пояснити, добре?

Тесса зробила крок назад. Її очі були спокійні, але не м’які. Вони ніби згорнулися в кулак.

— Я не готова слухати. Ще ні. Просто... побудь якийсь час без мене.

І пішла. Легко, як пар, що втікає з чашки. Без драми, без грюкання дверима. Але щось залишила за собою — гірку післясмаку на губах.

Ерік залишився в коридорі ще на кілька секунд. Потім, не чекаючи, вирушив за нею. Він не мав плану — тільки бажання не дати їй йти в самоту, не знаючи, що за нісенітницю вона побачила.

Блукаючи залами, натрапив на дерев’яні двері із табличкою "Незавершені рецепти". Відчинив. Усередині — невеликий кабінет. У центрі — піч. Стара, чавунна, із візерунками на ручках. Аромат кориці, карамелі та чогось древнього витав у повітрі.

— Ну що, піч... — пробурмотів Ерік. — Можливо, час зробити щось чесне. Хоча б для себе.

На поличці він знайшов інгредієнти, підписані не назвами, а емоціями: "Спокій", "Рішучість", "Провина", "Туга". Узяв кілька — і почав готувати.

— Перше — рецепту серця... друге — яйце спокою... третє — загадка, яку сам розгадаєш, якщо будеш чесний, — він говорив вголос, наче не хотів залишатись наодинці із думками.

У тісто пішли порошок какао, крапля страху, порошок сумніву — і трохи кориці, бо навіть гірке має бути правдивим. Заміс вийшов м’який, запашний, наче з теплого сну.

Він поставив печиво в піч. Вогонь під ним загорівся м’яко, мов лагідна сповідь. Аромат, що з’явився, був немов обійми з дитинства — знайомий, чесний, теплий.

Несподівано двері рипнули, і до кабінету вклонився Лум, тримаючи банку з фломастерами.

— А шо це так пахне? Це... солодка вірність? Я хочу!

Ерік не встиг відповісти, як хлопчик уже стрибнув до столу і вхопив одне з гарячих печив.

— Лум, обережно! Це... ну, вони вибухають, якщо хтось бреше поруч. Я ще не тестував!

— Я ніколи не брешу! — радісно оголосив Лум, засовуючи печиво до рота.

Тиша. Мить. Дві. Жодного спалаху. Лише хруст і виляск щастя.

Ерік нахилив голову і засміявся крізь втому:

— Ну що ж… Виходить, ти — найчесніший із нас.

Лум, облизуючи пальці, гордо відповів:

— Звичайно. Бо я директор! А директор брехати не має права!

І побіг геть, залишивши за собою слід із крихт та запаху кориці.

Ерік залишився біля печі. Він вдивлявся у ще одне печиво, яке не з’їв Лум.

— А от ти, — сказав він, — скажеш мені правду. Навіть якщо вона гірка, мов лимон у чаї Тесси.

Він взяв його, ще гаряче, й поклав у кишеню. Вийшов у коридор — з надією, що йому вдасться знайти її. І, можливо, знову стати тим, кому вона довіряє.