53.2 — Майстер Марципан повертається

Пізній ранок, офіс агентства. За вікнами вже ліниво шуміли крони дерев, чайник тихенько свистів, а над столом, заваленим справами і крихтами з бутербродів, панувала зосередженість. Ну, майже.

— ААА! ВОНА ВЗЯЛА ВСІ ЖОВТІ! — верещав Лум, показуючи пальцем на Каю.

— Це бо я КОРОЛЕВА! Жовті — мої! — кричала Кая, заповзши з мармеладом під стіл, де вже облаштувала «емпатичну печеру». Під столом у неї були серветки, три подушки, пластиковий блендер і маленька табличка з написом 

«Ласкаво просимо до королівства смаку».

— Я головний! Я тут директор! — оголосив Лум, розкидаючи кольорові папірці, на яких криво написано «Правила агентства». Один із них звучав:
«№4 — Каша завжди права»,
а інший —
«№7 — Якщо хочеш щось забути — засунь це в морозилку».

— Гав, — сказав Альфа, хитаючи головою з повною собакою гідністю й невиразним розумінням людських дитячих ієрархій.

Посеред усього цього емоційного мармеладного апокаліпсису Вирій нахилився над поштою, пробіг очима рекламу і завмер. Його погляд миттєво перестав бути присутнім у кімнаті — він наче пірнув у згадку, що мала присмак кориці й невимовного передчуття.

— Що там? — Лея підійшла ближче, обережно ковзаючи між іграшковим міксером і відкритим фломастером, яким Кая намагалася підписати подушку "Тут сидить Спогад".

— Флаєр. Шоу гастропсихології. Підписано... “Майстер Марципан”. А нижче — ім’я.

Він простяг листівку, і на неї поглянули всі. Деякі — дуже по-різному.

— ...Маркус Райт, — прочитала Лея, голосно, але без емоцій. Її обличчя залишалось майже нерухомим, хіба що пальці мимохіть зігнулись міцніше навколо чашки. Вона вдивлялась у літери, ніби вони могли змінитись.
— Що? — Ерік миттєво напружився. Його тіло змінилось на рівні дихання: плечі злегка піднялись, губи стиснулись, очі стали вузькими. — Це… не може бути він.

— Це точно він, — промовив Вирій. Його голос був сухий, але в очах промайнув той самий погляд, як у когось, хто знайшов фото з минулого, яке думав знищеним. — Те ж саме відчуття. Та сама манія величі з присмаком ванілі.

— Виглядає… інстаграмно, — прокоментувала Векс, уважно розглядаючи фото на флаєрі. — Але обробка не приховає душу.

— У нього була душа? — Тео кинув оком на зображення: Маркус у біло-золотому костюмі, тримає десерт у формі серця, що плавно тане від дотику. Вигляд у нього — чарівний і... трішки психотичний.

— А хто такий цей... Марципан? — запитала Кая, висунувшись з-під столу з мармеладом у волоссі. — Він маг чи десерт?

— Це торт! — радісно вигукнув Лум.

— Нє, це ЧОЛОВІК-ТІСТО! — сказала Кая і засміялася, дивлячись на фото. — З очима як цукрова пудра!

Тесса мовчки дивилась на флаєр. Вона сиділа нерухомо, тільки пальці на столі ритмічно постукували. Раз-два-три. Пауза. Раз-два. Пауза. Кожен стукіт — як пульс спогадів, що піднімались з глибини.

— Тес? — обережно промовив Ерік, нахиляючись до неї. У голосі — м’якість, обережність, наче він боявся розбудити щось важке й тендітне одночасно.

Вона підвела очі — зосереджені, трохи вологі, трохи лячні. Але не від страху. Від... дежавю.

— Я знала, що він повернеться. Якось. — Її голос був тихим, але наповненим чимось важким. — І я не знаю, чи я цього хотіла, чи боялася найбільше.

Вірій підійшов ближче.

— Ми всі колись знали Маркуса. В різні часи. І по-різному. Але тепер — він інший. Цей… “Майстер Марципан” — не той, кого ми знали. Питання лише: ким він став?

— І чому саме тепер? — додала Лея, стиха. — І чому знову через їжу?

— Бо їжа — це емоції, — відповіла Векс. — І ніхто не маніпулює ними краще, ніж той, хто знає твій смак.

— А я знаю, що я голодний, — оголосив Лум. — Але тільки на червоне! Жовте — це… зрадницьке.

— Це лимон! Він корисний! — крикнула Кая.

— ААА НІ! ВІН КИСЛИЙ ЯК ЗРАДА!

— Альфа, забери лимон! — командував Лум, але пес замість того ліг і зітхнув, як пес, який уже бачив кілька дитячих революцій і тепер вважає, що найбезпечніше — прикинутись подушкою.

Тесса глибоко вдихнула. Запах чаю, кориці й дитячих ніжок заповнив простір.

— Я хочу побачити це шоу. Я маю знати, хто він тепер. І… ким ми були для нього. Бо якщо це дійсно той самий Маркус — він не просто зник. Він щось задумав.

— І ми дізнаємось що, — промовила Лея. — Всі разом.

Альфа гавкнув — голосно, впевнено, як фінальна крапка.

Вирій глянув на флаєр і пробурмотів:

— “Солодкі сенси”… Пахне не марципаном. Пахне пасткою.

І в цю мить на екрані знову замиготів запис шоу — уривчасто, але з новою деталлю. У кадрі з’явився десерт: повітряний мус, облитий рожевою глазур’ю у формі серця. Підпис під ним: «Довіра».

— Десерт емоцій... — прошепотала Тесса.