Розділ 53 — Справа про тісто зради; 53.1 — Десерт без пам’яті

— Троє кухарів. Одна страва. Жодної пам’яті.
Так починався відеозапис, який вранці надійшов на пошту агентства «Пі і Ца».

Вірій натиснув пробіл, і на екрані постало зухвале, глянцеве шоу: яскраві світла, блискучі ножі, розкішні десерти, музика, що нагадувала рекламу парфумів, і закадровий голос із претензією на богоподібність:
— Десерт, що лишає лише смак… але не спогади.

Камера показала трьох шеф-кухарів — Мішель Дюпон, Карло Романо та Йоко Цукіші. Усі вони зосереджено пробували по ложці крему, вкритого карамелізованою пінкою. Їхні обличчя завмерли, а потім — розтанули в замішанні. За кілька секунд... усі троє подивились у порожнечу.

— Я… яйце, — заявив Мішель, чомусь французькою, але з бельгійським акцентом.
— Я збитий. І з молоком! — радісно підтвердив Карло.
— Я в сковорідці… з грибами? — схвильовано додала Йоко, вмощуючись у коробку з-під овочів, як у гніздо.

Запис обірвався на словах ведучого шоу:
— Cinnamon Bliss — десерт, що забувається, але не прощається!

— І що ми з цим робимо? — Лея зсунула окуляри на лоба, 

озираючись на команду. Її голос був рівним, але око нервово смикалося.

— Що за десерт? — запитала Тесса, стискаючи чашку кави, в яку вже втретє не додала вершків. Її погляд ковзнув по екрані, зупинившись на одному слові у меню: Cinnamon Bliss.

— Пахне корицею… — тихо додала вона, трохи збліднувши, хоч робила вигляд, що просто замерзла.

— Це ж просто спеція, — Ерік подав їй шматочок яблучного пирога на серветці з написом «Краще солодке, ніж солоне». — Що вона тобі зробила?

— Те саме, що мені зробив один чоловік, — відказала Тесса й відкусила пиріг, наче намагаючись перемогти спогад зубами.

— Ага, у всьому винна кориця, — зиркнула Векс, злегка примружившись. — Наступного разу, як забуду пароль від сейфу, скажу: це була приправа. Спеції — новий інтернет.

Тео мовчки нюхав повітря.
— Але ж справді… — озвався він. — Ви теж чуєте запах кориці? Чи це знову моя параноя?

— Ні, це, здається, Лум із Каєю гралися з коробкою зі спеціями, — зітхнула Лея. — Вони назвали її «ароматна артилерія».

— Я вважаю, що це не люди — це омлети! І вони захопили шоу! Треба... план! — оголосив Лум, уже в повному бойовому спорядженні: кухарський ковпак, що сповзав на одне око, і ополоник у руках.

— План із яйця? — підморгнув Тео, простягаючи хлопчику ложку як меч.

— Ні, план із каші! — гордо відповів Лум. — Із вівсянкою, бо вона все пам’ятає! Бо вона... клейка. Як правда.

— А я буду збивати! — втрутилась Кая й почала крутитися, як міксер. — Бжжжжжжж! — і вдарилась об диван.

— Гав! — сказав Альфа й обережно потягнув її за рукав, поки вона не впала на подушку. Пес кинув погляд на дорослих, що промовляв: Я тут один із вас нормальний, між іншим.

Лея намагалася зберегти серйозність, хоч її губи зрадливо смикнулись у посмішці:

— Ми маємо троє кухарів із амнезією після десерту. Шоу закрите, але страва — Cinnamon Bliss — ще в меню. Потрібен план розслідування.

— Замаскуємось? — запропонував Вирій, задумливо поглядаючи на стос кухарських фартухів у кутку, що їх забули після інциденту з «піцою Ідентичностей». — Усі ми трохи вміємо готувати. Особливо я — піца, какао, і... білі плями в кулінарній біографії.

— І чорні в архівах, — додала Лея тихо, але достатньо голосно, щоб він почув. Вирій усміхнувся — наполовину таємниче, наполовину винувато.

— Добре. Я поговорю з організаторами шоу, — сказала Лея, вже набираючи щось на планшеті. — Але хтось має перевірити складники десерту. Я хочу знати, з чого зроблено… забуття.

— Я візьму зразок. І з’ясую, хто варить цю амнезію з пінкою. Бо щось тут… занадто солодке, щоб бути правдою, — сказала Тесса, встаючи. Її постать виглядала впевнено, та в кутиках очей жевріло щось глибше: розгубленість, передчуття, біль.

Ерік підійшов ближче, торкнувся її плеча — коротко, ніжно, як підтримка без слів.

— Ти впевнена?

— Ні, — тихо зітхнула вона. — Але я хочу згадати.

Момент тиші. Навіть Лум і Кая завмерли — кожен зі своїм варенням у руці. Альфа тихо гавкнув, ніби розділяючи відчуття напруги.

І саме тоді у кімнату увійшов кур’єр — незворушний, у фіолетовій уніформі з написом «GastroExpress: Спогади з доставкою» — і поставив на підлогу коробку, обмотану стрічкою з блискітками та написом:

"Солодкі сенси: гастропсихологічна подяка для найчутливіших."

— Що це за фігня? — насупився Тео, обнюхуючи коробку, наче вона могла вибухнути або заспівати.

— Можна відкривати? — Лум уже тягнувся до пакунка.

— НІ! — сказали одночасно шестеро дорослих.

Але пізно.

Лум розірвав обгортку і витягнув листівку. Він дивився на неї, нахмуривши брови, і намагався «прочитати» по складах, як чув від дорослих:

— «Ва-ша... па-м’я-ть... це... най-кра-ща... при-пра-ва... М.М.» — сказав він із сумнівом і гордістю одночасно, насправді лише відтворюючи звуки, які колись чув.