51.18 — Фінал: не кінець

Світ був теплішим того вечора.

На кухні нового будинку-агентства пахло ваніллю, піцою з чотирма сирами і трохи — чимось копченим, бо Лум знову натискав на кнопки тостера… ногами. Він міцно тримався за стіл, щоб не впасти, а потім гордо вигукнув:

— Я робив тост! — і широко розкрив руки, мов справжній Вогняний Дракон.

Кая, що тільки-но встигла зіскочити з колін у Лумові, сміялася й розсипала блискітки зі своєї баночки. Вона махала їм руками й обережно вимовляла:

— Я — принцеса Сонце! Свєтла!

Під ногами — розкидані іграшки, сліди шоколаду від її солодкого сніданку, одну шкарпетку, що дивно лежала біля стола, і розібраний бластер із дивними кнопками.

— Мою шкарпетку? — Лея нахилилася, трохи похитнувшись від сміху. — Я не пам’ятаю, щоб знімала їїсьогодні. І взагалі — де вона?

— Може, це не ти, — підморгнув Вирій із підвіконня, загорнутий у старий плед, який колись допоміг загасити пожежу. — Може, твій клон. Той, що любить ліві шкарпетки.

Лея прикусила губу, і в куточку очей з’явилась ледь помітна усмішка.

— Ага, і клон Альфи, певно, десь в’яже светр із твоєї старої краватки.

— Тоді я хочу цей светр, — серйозно кивнув Вирій. — Ідеальний для наступної холодної місії.

— Якої? — спитала Тесса, заходячи з веранди, на руках тримаючи килимок із соняхами. Її плечі були посипані блискітками — наслідок шаленої блискучої битви з Каєю.

— У нас уперше за два роки… — подихала вона. — Нема жодної справи на столі. Жодної.

— Офіційно, — підморгнула Лея. — Але, знаючи тебе, ти вже помітила дивного листоношу, який занадто уважно розглядає дверний код.

— І коробку біля поштової скриньки, що хрускотить, наче в ній жива піца, — додав Вирій, нахилившись.

— І ще, — мовила Кая, заглядаючи у вікно з кухні, — в підвалі… щось повзає!

Всі миттєво завмерли.

— Я не жартую, — серйозно додала Кая, — Я його макарошками годувала!

— Ти… годувала? — Тесса нахилилася, але вже сміялася. — Що?

— Воно любить зі сиром, — гордо кивнула Кая, наче розкрила великий секрет.

— Воно? — Лея приклала долоню до чола, уявляючи неймовірне. — Чудово… Я піду спалювати будинок, а ви, хлопці, пакуйте іграшки.

Але ніхто не ворухнувся. Усі сміялися. І цей сміх був, мов лагідний дощ після бурі — наповнений ніжністю, втомою і справжнім теплом.

Вогонь у каміні тріщав, кидаючи плями тіні на стіни. Над будинком сяяли зорі, а на стелі кухні — флуоресцентна піца з останньої справи, що ще світиться після контакту з клонованим сиром. У вікнах — віддзеркалення. У серцях — тиша тих, кого вже немає.

На підлозі спала Кая, притулившись до коробки з речами Альфи. Поруч Лум обіймав її, тихо бурмочучи у сон:

— Дракон… піца… буря…

— Ца зробив… бу-ру з піною… — тихо додала Кая, посміхаючись уві сні.

Лея тихо сіла поруч і прошепотіла:

— Ти не заснеш, правда?

Вирій, який сидів на підвіконні, не відводячи погляду від вогню, відповів:

— Ні. Але я тут. І це теж варіант спокою.

— Ти не вмієш просто бути спокійним, — жартома підколола вона.

— Не вмію. Але з тобою — вчуся, — прошепотів він, торкаючись її руки.

— Я бачу тебе. Навіть коли ти думаєш, що зник, — сказала вона.

— А я чую тебе. Навіть коли мовчиш, — додав Вирій і легенько провів пальцями по її щоці.
І цього разу світ дозволив їм доторкнутись одне до одного без страху і бою.

І ось кадр — застиглий у миті.

В кімнаті — усі. Тесса сміється, несучи чашку какао. Лум намагається запхати скибку піци у носок. Кая фарбує Вирію брови маркером, а Лея не втручається.

Світло. Вогонь. Усмішки.

Але…

За вікном — рух.

Силует у сутінках, тонкий і майже прозорий, стоїть під деревом. Тримає зошит і уважно спостерігає.

На обличчі — ледь помітна усмішка. Палець повільно черкає по сторінці.

— Вони завершили… розділ, — голос ледь чутний. — Але історія не скінчилась.

Зошит закривається. Замок клацає.

І нова сторінка… чекає.