51.17 — Повернення агентів

У штабі агенції «Пі і Ца» панувала тиша — глибока, як подих перед стрибком. Навіть годинник на стіні здавався надто ввічливим, аби цокати голосно.

У головному залі мерехтіли монітори. Один за одним гасли червоні попередження, і на великому центральному екрані, після довгого, тривожного моргання, з’явився напис:

КОД «МАН-0»: ВИКОНАНО.
СТАТУС: ЗАВЕРШЕНО.
Агентам дозволено повернення.

— Це… все? — прошепотіла Лея, все ще стоячи перед екраном, ніби боялася поворухнутись.

Вирій мовчки простягнув руку, поклав її на її плече, і вона інстинктивно притулилась до нього щокою.

— Все, — підтвердив він. — Ми повернулись.

Лея м’яко зітхнула. Очі блищали від утоми, від щастя.

Тесса, яка щойно повернулась із кухні з чашкою чаю — вже втретє намагалась зігрітись — поставила її на стіл і сіла поряд.

— Але ж… — Вона не договорила. Бо те «але» висіло між ними.

Але без Альфи.

Раптом у коридорі щось дзенькнуло. Потім пролунав звук тупотіння — два маленьких галасливих ураганчики вринули в кімнату.

— ТАТООО! — радісно закричав Лум, кинувшись до Вирія, обіймаючи його за стегно. — Ти тепер знову нормальний!

— І ти не блимаєш! — додала Кая, гордо, як справжній технічний консультант. Вона підійшла до Леї, встала навшпиньки і простягла щось блискуче. — Тримай! Твій шнурок із кулона!

Лея здивовано прийняла ланцюжок.

— Де ви це знайшли?..
— Ми гуляли, — відповів Лум серйозно, — а потім Кая сказала: «Йдем сюди!» І ми знайшли коробку.

— ВЕЛИКУ коробку! — уточнила Кая, широко розвівши руки. — І там… — вона зупинилась, задумалась, потім обережно прошепотіла, — лапа…

— Яка лапа? — насторожився Вирій.

— Така! — Кая кинулась до дверей і миттю повернулась із картонною коробкою, яку волокли вдвох. Вона була трохи припилена, з боків обдерта, але зверху, посередині, чітко виднівся відбиток — знайомий, п’ятипальцевий, із характерною цяткою на подушечці.

— Це… Альфа… — прошепотала Тесса.

Коробку поставили на підлогу. Лея сіла поруч, за нею й інші. Лум обережно відкрив кришку.

Всередині — хаос. Але теплий, рідний. Улюблена м’яка кістка, обгризена з одного боку. Старий повідок, у якому Вирій завжди чомусь заплутувався. Маленький ліхтарик із тріснутою кнопкою, який Альфа «позичив» у Пі. І — фото.

Фотографія, зроблена кілька місяців тому: вони всі в саду. Альфа стоїть посередині, з язиком навиворіт і дурнуватим виразом, Лея тримає Лума на плечах, Тесса — усміхається, тримаючи піцу, а Вирій намагається зловити Каю, яка тікає з чимось, схожим на чипсину.

— Я навіть не пам’ятала, що ми це фоткали, — пробурмотіла Тесса, витираючи очі.

— Це він зберіг, — сказав Вирій, голосом, у якому вперше за довгий час відчувався дрож. — Це… він нам залишив.

Кая сіла на підлогу й витягла старенький плед із синіми зірками. Обережно розстелила його, поклала поруч кістку, ліхтарик, повідок і фото.

— Це наш… як там… вівтар, — серйозно сказала вона. — Так у мультику було. Щоб пам’ятати.

— Він повернеться? — тихо спитав Лум.

— Не знаю, — сказав Вирій чесно. — Але він завжди буде частиною нас.

Мовчання було повне. І водночас — повне присутності.

Потім Лея встала. В очах — сльози, але губи усміхались.

— Ми повернулись. Усі, хто зміг.

— І ми живі, — додала Тесса. — І ми тут. Разом.

— А значить… — Вирій узяв Каю й Лума на руки, — настав час створити щось нове.

— І трохи божевільне, — підморгнула Тесса.

— І дуже смачне! — вигукнули діти в унісон.
І в той момент у повітрі, ніби відлуння, пролунав знайомий, ледь чутний звук. Дзвіночок. Той самий, що колись висів на нашийнику Альфи.

Усі завмерли. Але звук уже зник.

— Це був… — прошепотіла Лея.

— Просто вітер, — сказав Вирій. Але ніхто не повірив. І ніхто не заперечив.

Бо коли віриш достатньо сильно — навіть вітер може гавкнути.

І десь далеко, на краю пульсуючої реальності, лапа торкнулась ґрунту. Один крок. Потім інший. І в темряві — спалах очей.

Він іще не сказав останнє «Гав».