51.16 — Ритуал

Піч стояла в самому серці простору, що був одночасно кімнатою, спогадом і полем битви. Вона вже не диміла — лише тихо потріскувала, наче знала: зараз — фінал. Над нею все ще лишалося щось від Лабіринту — примарні стіни з мозаїки подій, світло, що текло не згори, а з глибини підлоги.

Тесса стояла першою. В руці — уламок аркуша, на якому було написано її ім’я. Її, але не її. Або, навпаки — найсправжнішу її, якої ще не було.

— Цей Лабіринт не написав мені фінал, — прошепотіла вона. — І я вдячна.

Вона обережно вкинула уламок до печі. Полум’я змінило колір — на мить воно стало лавандовим із золотим відблиском, схожим на дитячу усмішку.

— Твої слова палають красиво, — прокоментувала Лея. Вона вийшла вперед слідом, притискаючи до грудей аркуш із фрагментом коду: LEA.324β.2. Там були всі її розщеплення, всі поцілунки, всі втрати. Усі помилки — і всі надії.

— Ти певна? — тихо запитав Вирій, стоячи поряд.

— Певна лише в тому, що хочу бути не кодом, а кимось, хто обіймає тебе просто так, — відповіла вона і, не вагаючись, вкинула аркуш.

Полум’я знову змінилося: тепер стало блакитним, як очі тієї Лєї, яка пішла, і золотим, як дотик тієї, яка лишилася.

Вирій зітхнув. У нього в руках був зім’ятий фрагмент аркуша без імені — лише пусте поле і знак ∅. Він довго мовчав.

— Якщо мене не існує, — сказав він нарешті, — то нехай палає все, що було неправдою. А решта — залишиться.

Його пальці легко відпустили папір. Полум’я тепер блищало сріблом і чорнильним чорним — кольорами, яких не існує у природі, лише в уяві.

Тео підійшов мовчки. Його аркуш був залитий дитячими слідами пальців — малюнками Каєчки. На звороті — щось, що колись мало бути проєктом втечі. Тепер — проєктом прощення.

— Кая краще за мене знає, хто я, — пробурмотів він і вкинув аркуш без пафосу, як крихти хліба у воду. Вогонь враз став м’ятним, з ароматом ванілі й вечірньої казки.

Векс вийшла з-за спини Тео, її очі блищали. В руці — аркуш із написом «МИ». Лише це слово.

— Досить «я» і «ти», — прошепотіла вона. — Хай буде «ми».
Вогонь на мить вибухнув рожево-малинова хмарою, мов хтось закоханий сміявся зсередини вогню.

Лум і Кая прибігли востаннє, тримаючи в руках клаптики паперу з каракульками — кожен гордо заявляв, що написав: «Мама», «Тато», «Їжачок», «Ца», «Пі», «Сонце». Можливо, хтось із дорослих їм допоміг, але це вже було неважливо. Вони щиро вірили, що це — їхні справжні слова.

— Тут «Пі», — урочисто сказав Лум, тримаючи папірець, де хитрі спіралі й три крапки складались у магію. 
— А тут — «Їжачок», — додала Кая, показуючи свій клаптик з круглими завитками. Їхні "тексти" палали серцем. — Там було про Альфу, — додала Кая. — І він казав, що буде завжди!

Полум’я на мить завмерло. У ньому щось затремтіло — обернулося, немов із глибини палаючої душі винирнув Сяючий Слід.

І ось — в самісінькому серці полум’я з’явилось зображення Альфи. Він стояв, як завжди — незворушний, прямий, з отим своїм трохи іронічним поглядом.

— Альфа… — прошепотала Лея. — Він…

Альфа вогняно підняв голову, як капітан корабля, що покидає берег. Потім… усміхнувся. І зник.

Полум’я знову змінювалося. Тепер воно палало всіма кольорами, яких ніхто не знав. І лише знизу, під ним, м’яко й тихо з’явився напис:
КОД: МАН-0 — ЗАВЕРШЕНО

Лея притулилась чолом до плеча Вирія.

— Він попрощався, — прошепотіла вона.

— Або… сказав «до зустрічі», — відповів Вирій.

Тесса стояла осторонь, дивилася на вогонь — і тихо додала:

— Ми ж тепер самі по собі. Але, здається, вперше — по-справжньому.

Вогонь згас.

Настала тиша. І тепер — треба було вирішувати, куди йти далі.