51.15 — Пошук разом

Дах Агентства був тихим прихистком над усім світом. Звідси відкривався краєвид, що дихав спокоєм: тепле рожево-лавандове небо поволі згасало, торкаючись тінями дахів і верхівок дерев. Здавалося, ніби саме повітря тут ставало прозорішим, чеснішим. Тут не було місця брехні. Навіть собі.

Тесса сиділа на краю, підібравши ноги, загорнувшись у стару ковдру з запахом кориці, диму і трохи — вчорашньої грози. Вітер грався пасмами її волосся, щось шепотів, ніби пробував перетворити тишу на музику.

Вона вдивлялася в горизонт, де сонце ковзало в обійми ночі. Її пальці ковзали по шорсткій поверхні даху — трохи нервово, трохи замислено. У голові був вітер, спогади і запитання без відповідей.

Скрипнули двері, тихо — ніби хтось попросив дозволу увійти в її думки. Ерік вийшов на дах. Його постать була трохи розхитаною в сутінках — не як привид, але як хтось, хто ще не вирішив, чи залишиться.

На ньому була легка куртка, трохи занадто велика — або просто не з цього часу. Очі — глибокі, тіньові, наче в ньому жив хтось ще, мовчазний і невидимий.

Він сів поруч. Не надто близько, але й не відсторонено. Просто достатньо, щоб тепло було спільним. Щоб не лякати.

— Не знав, чи можна, — сказав він. Голос його був низький, але м’який, як нічна гітара, на якій хтось боїться заграти.

— Можна, — відповіла вона, не глянувши. — Якщо ти прийшов бути, а не втікати.

Пауза. Тиша. Лише шелест даху і далекий сміх Леї знизу, який долинав крізь відкрите вікно кухні. Щось шкварчало в каструлі. Можливо, її знамените «карі без рецепту».

— Я теж не знаю, хто я, — промовив Ерік нарешті. — Інколи думаю: може, я лише тінь того, ким мав бути. Модель, проекція… Може, я — помилка. Гарна на вигляд, але порожня всередині.

— Це ти зараз кажеш як зла поетеса з драмою, — Тесса перевела на нього погляд і ледь всміхнулась. — Але я чула твої жарти з Лумом. Ні, ти точно не порожній. Може, просто закритий.

В її очах не було жалю. Тільки повна, чесна присутність. І трохи смутку — за ним, за собою, за всіма невикористаними шансами.

— У кожного з нас є уламки, — додала вона. — Іноді ми збираємо себе з чужих відлунь, іноді — з уламків рішень, які навіть не були нашими. Але ти живий, Ерік. Ти не помилка. Просто незавершений.

— А якщо я не здатен знайти себе? — запитав він. Голос його тремтів ледь-ледь. — А якщо я весь час лише вдаватиму… щось?

— То будемо шукати разом, — тихо відповіла вона. — Не обіцяю, що буде легко. Але обіцяю, що буду поруч, поки ти шукаєш.

Вона потягнулася рукою до його руки. Її пальці тремтіли від вітру — чи, може, від чогось глибшого. І коли лишалось кілька сантиметрів, вона зупинилась. Просто залишила долоню поруч. Не торкнулась. Але присутність — була.

— Я боюсь, — зізнався він. — Не тебе. Себе. Що знову зникну. Що стану тим, ким мене зробили.

— Якщо зникатимеш — я буду шукати. Якщо станеш кимось іншим — я буду питати, куди подівся Ерік. А якщо лишишся — тоді ми збудуємо щось нове.

Ерік мовчки перевів погляд на її півжест. У його грудях щось стиснулось — м’яко, але сильно. Він не потягнувся у відповідь. Він не схопив її руку, не зробив жодного романтичного поруху. Але його плече ледь-ледь торкнулося її. І цього було достатньо.

Вони сиділи мовчки. Дві душі, які не тиснули одна одну, а дозволяли бути.

У цей час нижче, в одній із кімнат із зачиненими жалюзі, світло лампи ламалося на старому столі. Векс і Тео були разом.

Тео готував чай. Ні, не просто ставив чайник. Він з особливою обережністю промивав листя м’яти, що залишилася з минулої весни, розтирав його між пальцями, вдихаючи запах.

— Це пахне, як ті ночі на озері, пам’ятаєш? — сказав він, не обертаючись.

— Ті ночі пахли страхом, — відгукнулась Векс. — Але й свободою.

Тео поставив чайник на плиту і підійшов. Вона сиділа на підвіконні, з ногами, підібганими під себе, і книжкою на колінах. Але не читала.

Він торкнувся її волосся — ледь-ледь.

— Знаєш, я весь цей час думав, що наш будинок — це Кая. Але тепер я розумію… дім — це ти. Вона — просто доказ, що він справжній.

Векс підняла очі. Вони були блискучі, трохи втомлені, але безмежно живі.

— Ти щойно зробив найнебезпечніше зізнання. Бо я щойно уявила, як буду старою й сваритимусь із тобою за те, що ти знову залишив чашку на піаніно.

— Я візьму це як обітницю, — сказав Тео і, не стримуючись, нахилився до неї. Їхні губи зустрілися не як у кіно, а як у двох, хто щойно вкотре вибрав одне одного, попри хаос, попри реальність, попри себе.

А на плиті закипав чайник.

Угорі Тесса мовчала. Ерік теж.
Небо над ними поволі всипалося зорями, як скатертина, що щойно дісталась із найстарішої скрині.

— Хочеш знати, ким ти є? — сказала вона, не глянувши. — Ти той, хто слухає, навіть коли мовчиш. Той, хто не торкається, поки тебе не попросять. Той, хто не впевнений у собі — і тому не вбиває чужу впевненість.

— Це звучить краще, ніж моє визначення, — пробурмотів Ерік
— Ми ще перепишемо всі визначення, — всміхнулась Тесса. — Але не сьогодні.