51.14 — Вибачення й правда

Лея стояла біля нього. Не біля того, хто мав усмішку-ілюзію, штучну чарівність і вміння відповідати перш ніж ти спитаєш. А біля нього — справжнього. Того, чия присутність не витісняла повітря, а впускала в нього тепло. Того, хто не блищав — але світився зсередини, приглушено, мов лампа під пледом у дощову ніч.

Вирій мовчки сидів на сходах біля підвалу, спиною до стіни, трохи схилившись уперед. Його долоні, подряпані, у мазутах, лежали на колінах. Лікті стерлися об бетон. Сорочка була розстебнута на грудях, а погляд — втоплений десь глибоко в собі. На чолі — легка тінь втоми. Але не втоми від світу. Втоми від того, що врешті стало зрозумілим.

Він її помітив одразу, але не підняв очей.

— Я не за те хочу вибачитися, — сказала Лея тихо, зупинившись за кілька кроків.
Її голос не був урочистим. Там не було патетики — тільки щось живе, трохи тремке. Як подих перед стрибком.

— А за що? — його голос був рівний, але без холодної броні. Справжній. Як обвітрена дерев’яна стіна. Грубий. Теплий.

Вона наблизилась, присіла навпроти. Між ними було трохи пилу, трохи історії, трохи того, що не стерти. Лея простягнула руку, але не торкнулась. Лише тримала її на півдорозі, як хтось, хто ще не певен, чи має право доторкнутись.

— Не за те, що сталося тої ночі. Ми не були чужими. Навіть якщо я… — вона вдихнула. — Навіть якщо я помилилась, коли думала, що відчуваю його. Бо то був ти. Все одно був ти. Ти, захований, скручений, але справжній.

Він нарешті глянув на неї. В його очах — несподіванка. Збентеження. І надія, що боялася народитися.

— То за що?

Вона відвела погляд, облизала губи.

— За те, що сумнівалась у тобі. Що дала цим сумнівам оселитись у собі. Що дозволила собі думати, ніби тебе можна зламати або… що тебе вже зламали.
— Мене трохи зламали, — визнав Вирій. — Але, знаєш... зламане не означає знищене.

Лея усміхнулась крізь сльози. Така беззахисна, така відкрита, що аж страшно було дивитись.
— Я знаю. Я просто... забула. І це гірше, ніж зламати. Забути, ким ти є насправді, — це наче зрадити того, хто чекає тебе всередині.

— Я сам у це думав, — тихо мовив Вирій. — Я і зараз… не знаю, ким точно я є.

— Але я знаю, ким ти не є, — тихо прошепотіла вона. — Ти не страх. Не тінь. Не програма. Ти не наслідок. Ти — вибір.

Вона повільно нахилилась. Їхні лоби торкнулися. М’яко, просто. Без пристрасті — але з такою близькістю, що всесвіт на мить затих. Все гомоніло десь за склом, ніби поза стінами цієї миті.

— Ти — Вирій. І я тебе бачу. Навіть коли ти сам себе не впізнаєш.

Тиша. Її долоня лягла йому на груди. Його — на її плече. Вона відчула його серце. Він — тепло її шкіри. Ніч не стала менш темною, але тепер вона була менш самотня.

— То це… — сказав він пошепки. — Початок?

— Ні. Це новий початок, — відповіла вона, й цього разу в її голосі було трохи усмішки. — І я не відступлю цього разу. Навіть якщо знову буде важко. Навіть якщо ще щось розібʼється. Бо тепер я знаю, хто вартий довіри.

Він зітхнув — не важко, а з полегшенням. Як людина, яка дочекалась нарешті справжнього моменту.
— І я не відпущу, Лейо. Навіть якщо сам знову почну танути. Ти скажеш мені, хто я. А я — триматиму тебе. Навіть якщо знову темрява. Навіть якщо я знову спробую втекти сам від себе.

— Цього разу я з тобою, — сказала вона. — І я не буду мовчати. Я скажу, якщо буде страшно. І якщо буде радісно — теж скажу. Я не зникну. Бо зрозуміла: якщо ти поруч, я не маю ховатись.

Їхні пальці зімкнулись не впевнено, а ніжно. Не як у закоханих на плакаті, а як у двох, що пройшли вогонь і не хочуть спалити одне одного знову. В їхньому дотику було: ми вижили. І: ми ще зможемо.

Надворі чувся вітер. Він шурхотів по вікнах, і хтось із малих пробіг коридором — чи Лум, чи Кая, чи навіть тінь Альфи, що ще не згасла в пам’яті.

Але вони не озирнулись.

Усе, що мало значення, було тут. У поглядах. У дотику. У словах, що нарешті стали правдою.