51.13 — Реконструкція

Залишки дерева, що ще хвилину тому палали яскравим світлом, повільно осипалися на землю, немов сипучий пісок часу. Листя, гілки та сяючі частинки розсипалися навколо, поступово змінюючи світ — неначе художник, що стирає полотно, щоб почати знову.

І раптом усе стихло.

Ні вітру. Ні голосу. Навіть думки в головах стали повільними, мов у вакуумі.

Тесса відкрила очі й відчула дивну легкість, водночас із відлунням минулого, що ще ледь трималося в повітрі, мов дим після грози. Вони були в Агентстві — знайомому, але ніби оновленому. Меблі по-новому відбивали світло, стіни дихали спокоєм, а в повітрі витавав ніжний аромат кави й яблук, ніби хтось розлив спогад про дитинство.

— Це сон? — прошепотала вона, але відповідь не потребувалась. Її тіло було живим. Серце билося. Навіть біль у плечі від попередніх подій був реальним.

Вирій стояв біля великого дзеркала в коридорі, ніби вперше бачив себе по-справжньому. Його пальці торкалися холодного скла, як скелі, на які нарешті прибило його внутрішній шторм. Його очі, зазвичай тривожні, зараз світилися інакше — спокоєм, прийняттям, навіть подивом.

— Це… я. Нарешті, — промовив він тихо, але так, ніби прокидався після довгого, складного сну, де не знав, ким є.
Поруч стояла Лея. Вона не промовила нічого одразу — лише обережно поклала руку йому на плече. У її погляді було те саме, що в ньому: довга дорога, пройдена пліч-о-пліч. Вона бачила, як розламані уламки його сутності сходилися в єдине ціле. Це було не зцілення, це була реконструкція.

— Нарешті, — відгукнулася вона. — І ти знаєш, ти зовсім не зник. Просто... зібрався докупи. У всій своїй повноті.

— А якщо ця повнота ще лякає мене? — Вирій глянув на неї, мов хлопчик, який тільки-но навчився ходити.

— Тоді я буду поруч, поки ти звикнеш. — Її усмішка була простою, але в ній було стільки сили, що Вирій стишено засміявся.

— Ти жартуєш?

— Ні, — відповіла Лея, а тоді додала з лукавством: — Ну, може, трохи. Але я серйозна. Ти — більше, ніж хаос. Ти — музика, яку нарешті налаштували.

Тесса стояла трохи далі, притискаючи долоню до грудей. Її серце билося рівно, але важко. Вона відчувала порожнечу там, де ще недавно була тепла шерсть і очі, що говорили без слів. Вибір Альфи — його жертовність, його останнє слово — відлунювали в ній хвилями: гострою вдячністю і гострішим болем.

З іншого боку зали, Векс тримала на руках Каю, яка притулилася щічкою до її шиї. Тео, поруч, стискав пальці, намагаючись приховати вологу в очах. Їхня маленька донечка тихо спостерігала за Лумом, який сидів на підлозі, оточений кубиками. Він, здавалось, не грався — він будував. Зосереджено, навіть завзято. Його очі були серйозні, як у старця, що знає щось глибше, ніж слова.

— Один… два… три… — рахував Лум напівшепотом, напівдумкою. — …десять… одинадцять. Альфа — одинадцятий!

Тесса зрушила з місця, опустившись на коліна поруч із сином. Вона ніжно торкнулася його плеча.

— Що ти будуєш, сонечко? — лагідно спитала вона.

Лум зітхнув, як дорослий, що намагається пояснити щось просте людині, яка просто не бачила.

— Вежу. Щоб дотягнутись до зірок. Там песенько.

— Альфа?

Хлопчик кивнув.

— Песя сказав: «Ти маєш пам’ятати». І я пам’ятаю.

У Тесси защеміло в грудях. Вона знала, що пам’ять у дітей швидко тьмяніє — але деякі речі залишають слід назавжди. Вона поцілувала Лума в маківку, ніжно, майже несміливо.

Кая, вже злізши з рук Векс, підійшла до столу й взяла олівець. На аркуші вона впевнено почала виводити щось кольорове. За хвилину підняла малюнок догори.
— Песик. З крильцями. Він тепер літає, — з гордістю оголосила вона.

Векс і Тео переглянулися, вражені. Тео навіть сів навпочіпки поруч із донькою.

— А це хто поряд із ним? — спитав він м’яко.

— Це ми. Ми махаємо йому, — пояснила Кая. — Але він не сумує. Бо літає. Йому весело. Там, де хмари, є кісточки з меду. І він каже «Гав!» але як ракета. Гав-ба-бах! — вона махнула руками, зображаючи вибух.

Тиша, що повисла на мить, була теплою. Дорослі поволі розходилися по кімнаті — ніхто не казав вголос, але всі розуміли: щось велике відбулося, щось змінилось у самому серці реальності. Вибір Альфи — тихий, але грандіозний — збудував у кожному з них нову структуру: пам’ять, що не згасає, ніжність, що не рветься, і любов, що не потребує пояснень.

— Ви всі це відчули? — запитала Тесса тихо, звертаючись до кімнати. — Немов... він і досі тут?

Вирій, не відводячи погляду від свого відображення, відповів:

— Не «немов». Він тут. Просто в іншій формі. В наших руках, у дитячих очах, у кожному новому «я пам’ятаю».

Він ще раз поглянув у дзеркало. Цього разу його очі світилися впевненістю, не гнівом. Він торкнувся свого відображення, ніби нарешті приймаючи себе такого, яким став.

— Так, це я. Нарешті, — повторив він. — І тепер я знаю, ким хочу бути.

Позаду нього Лея міцно стискала його руку. Вона не говорила — лише стояла поруч, справжня, тиха, незламна.