51.11 — Вибір Тесси

Тесса стояла нерухомо, ніби закарбована в часі, її пальці ледь-ледь торкалися аркуша з майбутнім, що висів у повітрі, ледь помітно тремтячи — ніби боявся бути вибраним… або, навпаки, сподівався на це. Цей аркуш ніби жив, пульсуючи тонкою енергією, що ніжно торкалася серця.

На ньому — вона: сміється, тримаючи дитину, і поруч — Лея, з очима, що світяться втомленою, але щасливою ніжністю. Вирій стоїть збоку, спокійний, мов обрій після бурі, з легкою усмішкою, що обіцяє мир і захист. Навколо них розкинувся сад: пелюстки ніжно падали з неба, немов легкий сніг із спогадів, а повітря було світлим і теплим, ніби обіймало їх лагідністю. Ні тіні, ні небезпек — лише світло, сміх і тиша.

Тесса відчула, як в грудях заворушився важкий камінь, і тихо прошепотіла, ніби до себе, ніби вголос, але слово розляглося у тиші гучніше, ніж крик:
— Це пастка.

Її голос тремтів, та в ньому вже не було сумнівів. Пастка — красивa, ідеальна, підступна, і… не її.

Лея зробила крок, хоч і вагаючись. Її очі були сумними, наповненими болем, адже так хотілося вірити в те світло, що дарувало надію.

— Тес... — тихо промовила вона, але зупинилась, ніби боячись зламати крихке мереживо мрій.

— Я не хочу ілюзій, — промовила Тесса рішуче, голос став твердим, ясним, немов камінь, що впав у воду. — Це не моє.

Вона різко стиснула пальці, і аркуш піддався. Він був теплим, живим — майже як серце, що б’ється, мов пульс у грудях. Образи миготіли в її голові: дитина, що міцно тримає її за палець; Лея, що спокійно спить на її плечі; Вирій, що ніжно цілує руку в теплі лампи; і вони всі разом — п’ють каву на ганку дому, де пахне яблуками й свободою.

Ця ілюзія — ця омана — лоскотала душу, але Тесса не дозволила їй заплутати себе.

— Ні, — прошепотіла вона, майже з болем, — ні, це неправда.

З повільною зневагою вона опустила аркуш. З кишені дістала запальничку — ту саму, яку колись подарував їй Ерік, пожартувавши: «Щоб палити старі страхи». Пальці тремтіли, але вона клацнула — і одразу з’явилось блакитне, чисте полум’я.

Вогонь доторкнувся аркуша. Спершу — тиша. Але раптом аркуш застогнав, ніби живий листок, що скручується восени. Та замість чорніння він почав розчинятися світлом, немов ранок розганяє темряву. Тихе потріскування рознеслося в повітрі, вогонь піднявся нитками угору, торкаючись не лише аркуша, а й гілок дерева, що стояло поруч.

І тоді дерево… закричало.

Це не був звук, а хвиля — хвиля болю, сили, гніву, світла і темряви. Здавалося, сама тканина реальності здригнулась. Аркуші з гілок почали тремтіти, сотні з них одночасно спалахнули, немов у паніці. Вітер піднявся з ніде, свистів крізь спіралі гілок, засліплюючи пилом пам’яті, що злітала вгору.

— ВІН ПРОКИНУВСЯ! — крикнув Тео, притуливши голову руками, ніби намагаючись сховатися від звуку. — Ти його розбудила!

І тоді, немов із самої глибини, з тіні дерева, з його серцевини, ніби вичавлений із коріння, з’явився він.

Манускрипт.

Він не був людиною, і не був істотою. Це була сутність, складена з чорнила, символів і болю. Його прозоре тіло нагадувало розлиту чорнильну пляму в блакитній воді, але форма лишалася схожою на людину. Порожні очі всмоктували навколишнє світло, мов чорна діра.

Його голос звучав хором, кожне слово рвалося і різало повітря, мов гостре скло:

— ТИ СПАЛИЛА ПОДАРУНОК.

Тесса відступила, не відводячи погляду. Її волосся розвів вітер, сльози блищали на віях, але в її очах не було страху, лише твердість.

— Це омана, — сказала вона, — ти не залишаєш вибору. Ти нав’язуєш свою волю.

Манускрипт підняв руки, що ніби складалися зі сторінок, які шелестіли й тріскотіли.

— Я — ПАМ’ЯТЬ. Я — МОЖЛИВІСТЬ. Я — КРАЩЕ, НІЖ БУЛО.

Вирій кинувся вперед, ставши перед Леєю, мов щитом.

— Ти — обман, — голос його був глухий, з болем і відразою. — Ти перетворюєш біль на ґрунт, а надію — на пастку. Ми це бачимо.

Манускрипт нахмурився, ніби йому це не подобалося.

— ВАС МОЖНА ЗЛАМАТИ. КОЖНОГО.

І раптом, беззвучно, він кинувся вперед. Його рухи були рідкими і швидкими, мов чорнило, що розтікається по паперу, шукаючи тріщини і дірки.

— Тес! — закричала Лея, хоч сама стояла наче в оковах.
Манускрипт був вже близько, і здавалося, що нічого не зможе його зупинити.

Раптом, мов із темряви, з’явився Альфа.

Величезний, мов скеля, пес став не в рух, не гарчачи, не скавучучи, а просто… був. Його тіло світилося внутрішнім золотим і срібним світлом, що нагадувало плетиво з ниток коду.

— Альфа, ні! — закричала Кая, дивлячись, як пес стоїть на шляху темної сутності.

Коли Манускрипт вдарив — не рукою, а самим собою, масою нав’язаних образів, сценаріїв і примар — Альфа витримав удар. Лапи пса глибоко врізалися в землю, шерсть піднялася стрибками, а з пащі вирвався звук, який не був ні гавкотом, ні риком, а командою — командою реальності:

— СТІЙ.