51.10 — Серце дерева

— Це… воно? — прошепотала Тесса, піднімаючи погляд на велетенську структуру, що височіла в центрі зали.

Перед ними стояло дерево — світле, мовби виткане зі спогадів. Його стовбур мерехтів ледь вловимим світлом, а гілки не розгалужувались, а спліталися в спіралі, що нагадували скручені пасма ДНК. Замість листя — тонкі аркуші, кожен із яких тремтів, ніби від власного дихання. Вони шелестіли, не дотикаючись один до одного — як шепоти людей, що пам’ятають надто багато.

— Воно… дихає, — озвалась Лея, підходячи ближче. Її голос був м’який, але в ньому відчувалася тривога. — Або пам’ятає.

— Це центр, — Вирій говорив майже пошепки. — Серце лабіринту. Серце… Манускрипта.

Навколо дерева не було жодної тіні. Світло, яке випромінювалось з його гілок, розчиняло темряву, але не знищувало її. Воно співіснувало з нею. Мирно. Підозріло мирно.

Собака Альфа сів біля стовбура, спокійно, мовби чекав саме на це місце, саме на цей момент. Його погляд був уважний, майже людяний. Він не гарчав. Не тремтів. Просто… слухав. Дерево шелестіло саме для нього.

— Він щось знає, — прошепотала Кая, пригортаючись до Тесси. — Він тут вже був.

— Можливо, в іншому сні, — м’яко сказала Тесса, не відводячи очей від дерева. — Або в чужій пам’яті.

Раптово один з аркушів опустився прямо перед Лєю. Він плавно злетів із гілки, закружляв у повітрі, мовби обираючи, кому розкритися — і торкнувся її руки. Торкання було таким легким, що вона здригнулась.

— О… — її голос затремтів. — Це… мій день народження. Але інший. Справжній.

— Що там написано? — обережно запитала Тесса.

— Я народилась не влітку, як мені казали. А взимку. Під час хуртовини. — Лея ковтнула повітря. — Я пам’ятаю запах тої хуртовини. Я… я справді це знаю. Я навіть… бачу себе — в лікарняному вікні. Біля ліжка тато тримає мою крихітну долоню.

— Значить, аркуші не брехня, — озвався Тео. — Вони не ілюзії. Вони — те, що Манускрипт перезаписав.

— Не все, — додав другий Вирій, стоячи обабіч Лєї, але ніби трохи в тіні. — Деякі спогади він зберіг, щоби торгувати. Маніпулювати. Тримати вас на гачку реальності.

Ще один аркуш опустився. Тепер — до Тесси. Він тремтів у повітрі, мов лист осики на вітрі, і зупинився саме над її долонею. Вона піймала його — і на мить перестала дихати.

— Це… — її голос урвався. — Я. Але мені шість. У мене дідова куртка. І тато фотографує. Але… цього ж не було…?

Вона заплющила очі. І побачила кадр. Справжній. Камеру. Посмішку. Куртка, що запахана аж до носа. А ще… плетена шапка з оленями. І мороз на вікні.

— Було… — прошепотіла вона. — Було, але забулось. Як сніг, що розтанув до того, як хтось встиг зробити фото.

— Манускрипт не стирає, — сказав Вирій. — Він ховає. Глибоко. А ці аркуші — ключі.

Тесса піднесла аркуш до грудей. Торкнулась серцем. І аркуш… розчинився. Наче ніколи й не був аркушем. Лише вікном. Залишивши по собі відчуття — ніби тебе хтось обійняв у минулому.

— Я його повернула, — сказала вона. — Назад. До себе.

І тоді — вся зала наче здригнулась. Одне з вікон світла спалахнуло яскравіше. Інший аркуш спустився повільно, і цього разу — з образами майбутнього. Вони були теплі. Яскраві. Там були Лея і Вирій. І вона — Тесса — тримала дитину на руках, сміялась, щаслива. Світло падало з гілок, мов м’яке сонце, і здавалося, що в тій миті — все на своїх місцях.

— Це… — Лея торкнулась аркуша. Її пальці тремтіли. — Невже таке можливо?

— Це вже не спогад, — Вирій зупинився поруч. — Це… пропозиція.

— Спокуса, — уточнив другий Вирій. — Тонкий гачок для душі.

— Ілюзія, — прошепотала Тесса. — Надто красива, щоб бути правдою.

Вона не могла відірвати погляду. Там було все, чого їй бракувало. Все, що вона хотіла. Те, що, можливо, колись могло стати її майбутнім. Або ніколи не стане. Образ був надто детальний, надто щасливий, надто… підозрілий.

— Але ж вибір — наш, — сказав Ерік. Його голос був хрипкий, ніби від напруги. — Ми самі вирішуємо, що залишити.

— І що забрати, — додала Лея.

Дерево більше не шелестіло. Воно завмерло. Немов… чекало.