51.9 — Вікно-лабіринт

— Ми точно не заблукали у власній уяві? — озвався Тео, коли вони втупились у дзеркало, яке тьмяно заблищало в кутку кімнати, ніби відлуння чийогось зору.

— Заблукати в уяві — це ще не найстрашніше, — пробурмотіла Векс, схрещуючи руки. — Страшніше — прокинутись у чужій.

Тесса наблизилась. Її обличчя, відображене в дзеркалі, здавалося знайомим і… зовсім іншим. Очі — ті самі, але глибина — ні. Там була виснаженість, яка не належала їй. Там жила пам’ять, якої вона не мала.

— Я не люблю дзеркала, — прошепотала вона. — Вони завжди щось приховують. Або… показують більше, ніж ти просиш.

Вона стисла кулак. Один подих. Один імпульс.

Удар.

Скло не тріснуло, не скреготнуло. Воно просто розійшлося, наче тануло у власній тініні, і з м’яким дзенькотом з нього випала… дверна ручка.

— Окей, цього разу це вже точно якась алегорія, — Тео вистрілив бровами вгору. — Дзеркало, що випльовує частини меблів. Далі що? Стілець із дитячих спогадів?

— Це не частина меблів, — Лея взяла ручку до рук. Її погляд став зосередженим, мов сканер. — Це ключ. Від простору. Від чогось... дуже глибокого.

— Ви це чули? — обережно запитала Тесса. — Коли я тримала Лума — його руки тремтіли. Він... щось знав. Але не міг сказати. Наче хтось інший говорив крізь нього. А ця річ... ніби веде нас туди, де це щось народилось.

— Клас. Значить, ми йдемо просто в пащу спогадів, — зітхнув Тео. — Хтось візьме з собою ліхтар чи совість?

— Навіщо, якщо в нас є пес? — Векс кивнула на Альфу, що вже стояв біля стіни, обнюхуючи її. — В нього інстинкт на підозріле.

— Ідеально, — підкреслено бадьоро сказав Ерік. — Альфа — наш детектор сюрреалізму.

В ту мить на стіні проступила шафа. Вона не виникла — скоріше, проявилась. Була стара, мов сама пам’ять. Її деревина дихала сном. Зі сколами, подряпинами, розмитими відбитками дитячих долонь.

— Її раніше не було, — прошепотала Кая. — Але я відчуваю... запах старого паперу. І щось солодке. Згадка про тістечко. Я його не їла!

Тесса підійшла, тримаючи ручку обережно, як артефакт. Вставила її в порожній отвір.

Клац.

Шепіт. Ледь вловимий. Як дихання з іншого боку.

Дверцята не відкрились — вони просто зникли. Ніби їх стер хтось гумкою. А за ними — не порожнеча. А хід. М’який, туманний, теплий. Світло попереду ворушилось, як ковдра на вітрі.

Альфа ступив перший. Його шерсть блиснула в світлі. Він не оглядався.

— Він щось знає, — тихо сказала Лея. — Йому не страшно.

— Мені страшно, — чесно зізналась Векс, і зробила крок уперед. — Але ще більше страшно не знати, що там.

— Як сказати «ні» простору, що запрошує тебе без слів? — прошепотала Тесса.

Всі ступили за Альфою.

Тиша. Не порожня, а наповнена. Звуки стали об’ємними. Їх дихання звучало так, ніби його хтось записував. І кожен крок — це пригадування. Стежка вела вглиб туману, між формами, які ніби складалися з абзаців. Колони — з рукописів. 

Поверхня під ногами — з рядків, що пульсували, як пульс.

— Це не місце, — сказала Лея. — Це... мова. Ми йдемо рядками крізь щось, що колись хтось написав.

— Ні, — уточнила Тесса. — Те, що написалось саме.

Собака ішов упевнено. І кожен його крок здавався мовним знаком — комою, крапкою, новим реченням. Він знав маршрут. Він був його частиною.

— Він нас веде, — сказав Вирій. — Він пам’ятає, куди треба.

— І якщо ми дійдемо… — додала Тесса. — Ми дізнаємось, що саме чекало на нас усі ці роки.

Попереду простір розширився.

І все завмерло.

Крок — і більше не було стежки.

Крок — і повітря стало тягучим, як перед бурею.

Вони зробили останній крок — і опинилися на порозі того, що мало розказати правду.