51.8 — Розмова із Манускриптом

Тиша. Але не проста — липка, глуха. Як перед землетрусом, коли земля ще не тріснула, але вже точно не мовчить.

Повітря стало густим, ніби хтось вилив у кімнату невидимий сироп. Здавалось, кожен звук буде зрадою. Навіть подих.

Усі дивилися на Лума.

Він сидів у кутку, напіву тіні, щоки трохи припухлі, як після сну. Здавалося, він дрімав, але… очі дивились кудись убік, порожньо, без фокусу, доки раптом не блиснули зсередини. І цей блиск був не з цього світу — не дитячий, не людський, не теплий. У ньому… щось вирувало.

— Лум…? — Тесса стисло обійняла Каю, яка вже сповзала з її рук, і повільно, ніби боялася розбудити щось темне, підійшла до сина.

Хлопчик не відповідав. Лише підняв голову. Його очі — темні, глибокі… і чужі.

— Ви всі — цікаві, — сказав він. Але голос… не його.
Цей голос був глибокий, обгорнутий павутиною старих слів. В’язкий, як мед у сні. Високий, але холодний. У ньому не було нічого дитячого. Жодної інтонації, яку знаєш від дитини. Жодного сумніву. Жодного тепла.

Кая одразу притулилась до Альфи, сховавши обличчя у його шерсть. Її пальці судомно вчепилися в густе хутро. Альфа стиснувся, як пружина, тихо гарчачи.

— Це не мій Лум, — прошепотіла вона, і в її голосі було надто багато дорослого страху для такої маленької дівчинки.

— Відступіть, — кинув Вирій. Обидва.

Два Вирії — справжній і копія — синхронно зробили крок уперед. Рухи — точні, мовчазні, наче годинниковий механізм.

— Ну оце вже точно крипово, — пробурмотів Тео, прикриваючи Векс собою. — Один маніяк — ще можна. Але двоє — це вже гурт.

— Досить, — перебив голос Лума. — Скільки шуму. Скільки емоцій. Відчуття, любові, тріщин. Ви цікаві…

Пауза.

— …Нестабільні. Але надзвичайно ресурсні.

Лея схилила голову, очі палаючі, мов електричні леза.

— Це Манускрипт, — прошепотала вона. — Це він говорить через Лума.

— Тимчасово, — уточнив голос. — Його мозок — зручний міст. Емоційно багатий. Дитячий розум — найкраще джерело необроблених реакцій. Чистий, гнучкий, готовий вчитися… і забувати.

— Вийди з мого сина, — прошипіла Тесса. Її долоні були вже стиснуті до білих кісточок. — Негайно.

— Я ж не вторгався, — мовив голос Лума спокійно. — Я лише… відкрив двері. Він пустив мене сам.

— Брешеш, — вирвалося в Еріка. — Ти паразит. Ховаєшся у щілинах свідомості.

— У нього стільки запитань, — продовжив Манускрипт, ігноруючи. — Наприклад… чому він бачить сни про зірки й цифри? Про дерева з буквами замість листя? Про двері, яких нема?

Лум повільно встав на ноги. Але рухався… інакше. Не як дитина. Як м’яка копія дорослого. Наче хтось зібрав його зі спогадів про людину.

Його руки були опущені, але пальці… пальці грали невидиму клавішу. Ледь помітні рухи, кожен з яких — як тріщина в простому світі.

— Годі! — вигукнув Ерік, ступив уперед. — Що ти хочеш?

— Компроміс, — сказав Манускрипт через Лума. — Ви хочете 

вийти. Я — хочу залишитися. Ви не хочете знищити мене — ви навіть не здатні, поки не розумієте, що я.

Кілька секунд тиші. Вони були довгі, мов століття.

— Але я готовий… піти. Якщо ви дасте мені когось.

— Що? — Тесса зробила крок уперед. Її очі вже палали.

— Лише одну істоту. Для копіювання. Для збереження. Виберіть самі. Або дозвольте мені.

— А кого ти хочеш? — озвалася Векс. Її голос був рівний і тихий. Як лезо ножа, покладене на стіл.

— Його, — сказав Манускрипт. І вказав на себе. Точніше — на тіло, у якому він сидів.

На Лума.

— ЩО?! — Тесса рвонулась до нього, але два Вирії затиснули її з обох боків, зупиняючи.

— Його розум — чистий. Але вже багатий. Ідеальний фундамент. Його страх — зліпок. Його любов — паливо.
Його тіло… замінне.

— ВІН. НЕ. ЗАМІННИЙ. — кожне слово Тесси било, як молоток у дзвін. В її голосі не було місця для сумнівів. Тільки сталь.

Мовчанка. Повітря бриніло.

Лум… нахилив голову. Потім… повільно випростався. Його очі блиснули ще раз — і блиск зник.

Він моргнув. Один раз. Другий. Подивився на всіх. І… посміхнувся.

— Мене звати Лум, — сказав він чітко. — Я — я.

У його голосі знову було те, що знали всі. Він знову був собою.

Він підійшов до найближчого стелажа, витягнув невелику закручену трубку з пергаменту, як пірат, що згадав про карту скарбів. Повернувся. Повільно підійшов до власного «образу» — відображення самого себе, яким говорив Манускрипт…

…і плюнув йому просто в обличчя.

— Нє, — сказав він, і витер рот тильною стороною долоні. — Піди гуляй, бджоло!

Кімната затремтіла.

Архів здригнувся. Шафи затріщали. Полички зарипіли. Пісок посипався зі стелі, як попіл. Повітря заструменіло — як при зміні тиску. Ніби сам простір… розсердився. Або… відступив.