51.7 — Спогад, як вірус

Все ще напруга. Атмосфера в кімнаті — густа, як розігрітий мед. Ніхто не говорить. Навіть тіні на стінах, здавалося, не хочуть рухатись. Лея стояла біля полиць, дивлячись в нікуди. Два Вирії — нерухомі, як статуї перед бурею. Тесса — з Каєю на руках. Альфа — сидів біля неї, спокійний, мов древній пес, що щось згадав і не готовий розказати.

І раптом — клац.

— Що це? — Тео озирнувся. — Це не я!

Клацнула шухляда. Маленька, збоку від архівного пюпітра. Вона прочинилася, як втомлене віко.

— Само відкрилось? — Векс насупилась, обертаючись. — Окей, це вже точно хтось готує нам квест на виживання.

— Або запрошення на флешбек, — пробурмотіла Лея крізь зуби.

Ерік підійшов до шухляди й витягнув звідти стару, трохи пожовтілу фотографію. Вона пахла пилом і чимось… солодким. Схожим на абрикосовий сироп і спалені годинники.

— Що там? — обережно спитала Тесса.

— Це… — Ерік замовк. В обличчі не залишилось кольору.
— Що? — Лея обернулась. — Ерік?

Він повільно підняв фото так, щоб усі могли бачити.

На ньому — хлопець років двадцяти. Трохи розкуйовджене волосся, зухвалий усміх, одна брова піднята вгору, а в обіймах — маленька дівчинка з бантиком і… дуже знайомим виразом обличчя. Очі — темно-карі. Відкрита усмішка. А ще — тоненька подряпина на лобі. Саме така, як на лобі Тесси, коли вона була маленька. Тільки про це знали одиниці.

— Це я, — прошепотіла Тесса.

— І це… — Ерік ковтнув повітря, — я.

— Що? — Тео присів на одне коліно. — Та ну. Ви знущаєтесь.

— Це не монтаж? — Векс відірвалася від стіни, але вже без іронії. — Не ілюзія?

— Я не пам’ятаю цього. — Тесса витягнула руку. — Я… не пам’ятаю тебе, коли була дитиною.

— Я теж, — Ерік стиснув губи. — Але я… я відчуваю щось. В голові — шум. Як шурхіт сторінки…

— Дайте, — попросив Вирій. — Але разом. Торкніться фото обидва. Водночас.

— Це безпечно? — Лея спохмурніла. — Після останнього, що було з аркушем…
— Це спогад. Якщо він справжній — він не зашкодить. Якщо фальшивий… — Вирій зітхнув. — Тоді ми побачимо, наскільки глибоко втрутився Манускрипт.

Тесса й Ерік одночасно торкнулися пальцями країв фотографії.

…І світ перевернувся.

Звуки — зникли. Світло — зникло. Але вони не падали. Вони стояли. На зеленому подвір’ї. Літнє сонце. Вітерець гойдає гойдалку. Маленька дівчинка — та сама, з фото — біжить, падає в обійми хлопця з усмішкою.

— Тессо! — гукає він. — Моя картоплино у спідниці! Ти куди так летиш?

— До тебе! — дівчинка хапає його за руку. — Ти не будеш знов утікати?

— Ні. Я тепер твій охоронець. Назавжди.

— Як… подушковий? — серйозно питає вона.

— Як подушковий. — Він сміється. І в його сміхові — справжнє, необережне щастя.

Тесса (теперішня) дивиться на себе в минулому. Її очі — широко розплющені. Руки тремтять. Вона не може відірвати погляду.

— Це… я. Це… ти?

— Це я, — повторює Ерік. Але голос — приглушений. Він… не може дихати. Щось у ньому хрускає. Можливо, щось, що було колись цілим.

І тоді — сцена змінюється.

Стіни. Сірі. Кабінет. Істеричний жіночий голос:

— Ми мусили розділити їх! Вона надто… надто близька! А він — нестабільний. Його спогади переписуються самі!

Інший голос, спокійніший, із холодним серцем:

— Ми зробимо все, щоб зберегти об’єкти. Вони навіть не знатимуть, що були разом.

Ще мить — і білий спалах. Але перед ним — останнє:

— Записати як ризиковий варіант. Назва: «Брат-коректор». Відтермінувати відновлення.

Потім — темрява.

І… знову архів.

Тесса відсмикнула руку. Впала на коліна. Її обличчя — бліде, як віконне скло перед грозою.

— Це не… це не може бути…

Ерік схилився поряд. Він не говорив. Його очі були повні — болем. І ще чимось… первісним. Суміш захисту й провини.

— Ми були… — вона подивилась на нього. — Ти мій…

— Брат, — сказав він тихо. — Якщо спогад справжній — то я був твоїм братом.

— А тепер?

— Не знаю, — відповів він. — Але це не змінює того, що я… завжди хотів тебе захистити.

В тиші, Кая раптом прошепотіла:

— Це як казка, де брат став вовком… а вовк не памʼятає, що був людиною.

Альфа тихо загарчав. Але не вороже — скоріше як вияв тривоги.

— Ми під атакою, — прошепотав Вирій. — Не фізичною. Емоційною. Спогади… заражають. Вони — як вірус. І Манускрипт його носій.

Усі мовчали. Навіть Лея. Навіть другий Вирій, який здавалося, щось хотів сказати, але не міг — ніби це теж був його спогад.