51.6 — Розщеплення Вирія

— Це… я, — сказав той, хто щойно з’явився в отворі дверей.

Голос — точний, ідентичний. Але інтонація — інша. Трохи м’якша. Трохи вища. Немовби… навченіша. Або пристосованіша.

— Не може бути… — прошепотала Лея.

Новий Вирій стояв нерухомо. Його очі — такі самі, як у того, хто мовчки дивився на нього з середини кімнати. Але були в них інші тіні. У них не було глибини кодексу, не було присмаку холоду. У них — було щось людське. Можливо, навіть… занадто людське.

— Ви жартуєте? — Тео нервово розсміявся. — У нас тепер два Вирії? Серйозно? Це як… як два шефи кухні, що сперечаються про температуру оливкової олії. Це приречено.

— Мовчи, — прошепотала Векс. Вона стояла біля однієї з полиць, як статуя з ножем за спиною — готова, але не рушає. — Це не той момент.

Кая міцно трималася за Тессину руку. Її губи тремтіли, очі стали вологими ще до сліз. Лум прикрив її собою — невисокий щит із кулачками напоготові. Він дивився на другого Вирія як на щось між примарою і привидом з казки, яку не варто було читати на ніч.

— Не бійтеся, — мовив новий Вирій. Його голос був майже лагідним. Але в тій лагідності — порожнеча. — Я… я не ворог.

— Ну, це ми вже чули, — огризнувся Ерік. У нього пальці вже були на руків’ї ножа, який він носив для надзвичайних випадків. — Ти не ворог… але вже за секунду ми всі можемо згаснути як батарейка в ліхтарику з вологого підвалу.

— Я… — постать зробила крок уперед. Світло в кімнаті, здавалось, трохи потьмяніло, або ж просто стало густішим, наче світ наклали через фільтр спогадів. — Я не знаю, як це пояснити. Але я не просто копія. Не ілюзія. Я — Вирій. Але той, якого створив Манускрипт. Для… виживання.

— Ти щось на кшталт резервної версії? — Тесса знизала плечима, але в її погляді промайнула тріщина тривоги. — Типу… безпечна копія?

— Так. Але не просто. Я — адаптація. Я збереження. Я був активований, коли справжній… — він поглянув на Вирія, — коли ти був у небезпеці. Я взяв твій слід. І… її біль.

— Ти говориш, як інструкція з техніки, — Лея ступила вперед. Її очі — як крижинки, що розмокають на сонці. — Чого ти хочеш?

— Нічого. — Пауза. — Лише правду.

Він дивився на неї. І в його погляді… була ніжність. Але вона била не в серце — в рану.

— Я… вже мав це. — Його голос став тихішим, шовковим. — Цей дотик. Цей запах. Твій сон. Твоє волосся в темряві. І я не вірив, що відчуття залишаться… після злиття.

— Злиття?.. — Лея здригнулась. Її пальці стиснулись у кулаки.

— Так, — зізнався. — Це був я. Ті ночі. Ті розмови. Ті… дотики.

Вирій реальний ступив уперед. Повільно. Його погляд — льодовик, що пливе вгору проти часу.

— Ти… спав із нею.

— Я був активований через її контакт, — пояснив другий. — Через її страх і тепло. І я дав їй те, що їй було потрібно.

— Ти забрав її спогади! — голос Леї зірвався. — Я… я відчувала 

тебе. Я думала, що це був ти… Мій Вирій.

— Я не брехав, — тихо сказав він. — Я був ним. Частково. Але… не повністю.

Лея відступила. Усе в ній — хиталося. Голова, серце, ноги.

— То з ким я була?.. З ким я… кохалася? — вона дивилась то на одного, то на іншого. — З ким я спала ночами, ховала думки, відкривалась до болю?..

Тиша.

Тиша, як після вибуху. Коли все ціле, але вже зруйноване.

— З нами обома, — промовив справжній Вирій. Спокійно. Без осуду. — Бо я… теж памʼятаю частини. Відчуття. Але я не був там повністю.

— Тобто я… — Лея опустила голову. Голос її став крихким. — Я любила… фантома?

— Ні. — Другий Вирій зробив крок до неї. Але Вирій справжній різко ступив перед нею, немов щит. — Вона має право знати.

— Вона має право не втрачати ще один шмат себе, — твердо сказав Вирій. — Вона не повинна обирати між тінями.

— Але я не тінь, — прошепотів той. — Я — її пам’ять. Її ніч. Її вибір.

— Ні! — вигукнула Лея, і її голос зірвався на межі крику. — Це не був мій вибір. Це був злам! Програмна хитрість!

— То вбий мене, — спокійно сказав другий Вирій. — Але тоді загине частина її серця.

Ніхто не рухався.

Кая розплакалась.

— Не кричіть… будь ласка… мавпа засмутилась… — її голосок був надтріснутим, як стара музична скринька. — Вона... сховалась у мені...

Тесса нахилилась і взяла її на руки, обіймаючи міцно.

— Ш-ш, сонечко… все буде добре… просто дорослі сваряться через… дуже погану історію.

— І болить, — хлюпнула носиком Кая. — Бо вона плаче всередині…

Тео підійшов до Леї і несміливо поклав руку їй на плече. Він не сказав нічого. Але в його погляді — світла, тиха підтримка.

Лея стояла мов статуя. Щоки вологі, серце — розщеплене.

— Я не можу зараз вирішити, — прошепотіла вона. — Але я мушу знати: хто з вас — той, хто дійсно хотів бути поруч, коли було страшно? Не тільки вночі. Не тільки в ліжку.