51.4 — Бібліотека забутих

Кая йшла повільно, з тією впертістю, яка буває тільки в дуже маленьких дітей і дуже старих істин. Вона простягала вперед ручку, ніби намацувала повітря. Пальці трохи ворушились — наче ловили нитку. Її очі були серйозними, великі, широко розплющені. І хоча всі позаду не бачили нічого, вона раз по раз казала:

— Стій, мавпа боїться цього килима.

— Ем… чому? — Тео, який ішов останнім, спробував пожартувати, але в голосі ледь чутно бриніла тривога. — Бо він з ананасами?

— Бо він не справжній. Він зроблений з… нічого, — пояснила Кая серйозно. — І мавпі коле лапки.

— Килим із нічого, — прошепотала Векс, спираючись на стіну. — Це вже стає поезією. Або чимось гіршим.

Вони йшли коридорами Агентства, і чим глибше заходили — тим більше будівля змінювалась. Стіни ставали… згладженими. Не обдертими, ні — навпаки. Ніби хтось акуратно стер всі подряпини, всі шви, навіть тіні у кутках. Чистота без джерела. Стерильна, але не заспокійлива.

— Я цим коридором ходив десять разів. Тут нема нічого, — пробурмотів Ерік, стискаючи ліхтарик.

— Вір… — Тесса кинула погляд на Вирія. — Це простір?

— Це не зовсім простір. Це… витягнута памʼять. Матеріалізована через звʼязки. Ми йдемо туди, де був архів. Але тепер… він став чимось іншим.

— Мавпа каже: далі буде віконечко. Дуже старе, — Кая зупинилась і вказала на стіну. — Тут. Треба потягнути.

Всі озирнулись на неї.

— Потягнути що? — Тео глянув на рівну стіну. — Тут немає—

Клац.

Альфа — який ішов поруч, ні разу не зводячи очей з Каї — раптом тичком носа натиснув на одну зі старих плиток під плінтусом. Щось клацнуло. Стеля здригнулась. І на стіні з’явився контур — тонкий, як тріщина.

— Мавпа сказала «дякую», — серйозно мовила Кая і схрестила ручки на грудях.

— А вона що, чемна? — запитав Лум з підозрою.

— Чемна. Але дика. Як какао вночі.
Шкрррррррр…

Стіна почала повільно відсуватися вбік — не механічно, а радше… як тканина, яка зважилася зникнути.

За нею відкрилась кімната.

Темна. Запилена. Але — жива.

Старі полиці, вкриті павутиною. Рукописні теки, аркуші, які тремтіли, ніби дихали. На підлозі — розсипані буквички з дитячих ігор, але всі — однакові: «А». Скрізь — «А». Маленька, велика, курсивна, жирна. Як заклинання, яке починалось і не закінчувалось.

— Ласкаво просимо… — Вирій ступив уперед. — До Бібліотеки забутих.

— Тут… пахне, — Векс заплющила очі. — Як чорнила. І… мʼята. Але мʼята в пилу. Як спогад про жуйку в кишені пальта, яке ніхто не носив.

— Цей простір… — Лея повільно йшла вздовж полиць, пальцем торкаючись торців. — Наче він… слухає. Він не просто зберігає. Він памʼятає за нас.

Кая пішла прямо. Її маленькі босі ніжки не видавали звуку. Вона зупинилась перед старим пюпітром, що стояв самотньо посеред залу. На ньому — шматок пергаменту, злегка вигорілого, пошматованого, немов його колись намагались знищити, але передумали в останню мить.
— Мавпа не бере його. Мавпа каже: він для вас, — мовила вона, і встигла злизати пил з пальця, перш ніж Тесса встигла схопити її.

— Фу, Кая! — але вже пізно.

— Смачний. Як стара какао. — усміхнулась дівчинка.

Вирій повільно взяв аркуш. Літери на ньому… рухались. Ледь. Як рибка під тонкою кригою. Вони зливалися у малюнок, і той малюнок перетворювався на щось знайоме.

— Це… карта. — Ерік нахилився. — Це план Агентства. Але з точками, яких… не існує.

— І підпис, — Тесса вказала. — «Я — той, хто читає першим».

— Що це означає? — прошепотала Векс.

Лея вже заносила руку, щоб торкнутись, але Вирій зупинив її.

— Почекай. Якщо це Аркуш Ядра — навіть частковий — контакт з ним може… спричинити щось.

— Щось на кшталт?

— Пробудження власної правди, — відказав він серйозно. — А не кожен до неї готовий.

Усі мовчали.

І тоді… до аркуша підійшов Альфа.

Він не гарчав, не вдихав, не тягнувся. Просто спокійно, впевнено поклав лапу на пергамент.

І…