51.3 — Хибна реальність

Кухня мовчала. Тиша в ній була не спокійною — вона тяглась, як густа карамель, наче простір намагався втримати всіх присутніх від руху. Вода в чайнику зупинилась, але не охолола — ніби десь всередині нього ще щось кипіло.

Можливо — частина їх.

Вирій повільно обвів поглядом приміщення, зосереджено. Його рухи були повільними, ніби кожен сантиметр повітря міг мати приховану вагу. Здавалося, він дивиться не на предмети — а читає їх. Кожна виделка, рушник і навіть тріщина на плитці могли бути не лише предметом, а симптомом.

Він торкнувся стіни, повільно, мовчки. І стіна здригнулась. Ледве, наче зсередини хтось теж торкнувся у відповідь.

— Він реагує, — прошепотів. — Простір не стабільний. Тут все, буквально все — на емоційній нитці. Якщо ми будемо сердитись — з’являться монстри. Якщо будемо боятись — двері зникнуть. Якщо кохаємо… — він поглянув на Лею, — реальність починає світитись.

Лея не одразу відповіла. Її очі зустрілись з його — і в тому погляді було більше, ніж просто контакт. Там був страх. Там була надія. Там були спогади — і ті, що були, і ті, що могли б бути. І, можливо… бажання, що ще не встигло оформитись словами.

— А якщо ми сумніваємось? — тихо запитала вона.

— Тоді простір починає брехати.

На мить всі мовчали. Потім Тесса пробурмотіла, стискаючи чашку з чаєм, як талісман:

— Клас. То ми у світі, який чутливіший за Лума після того, як він впав на кубик.

— Я не впадав! — вигукнув Лум, ображено змахнувши кулачком. — Це кубик впав на мене! Він поганий! Злий кутник!

— Злий кутник, ага… — Тесса не стрималась і засміялась крізь напругу. — Значить, треба бути обережними. Дуже обережними.

І в цей момент двері кухні скрипнули — і з’явився Тео. Його скуйовджене волосся стирчало в усі боки, на обличчі — подив, а футболка була зі знайомим принтом: «Я — кавомашина, але на паузі». Його погляд бігав по кімнаті.

— Ем… а це… вам норм, що чайник кипить уже вдруге, і вікна… підморгують?

— Вікна що роблять?! — Лея розвернулась, різко.

— Ну… мені здається, що шибки… змінюються. То тріщини, то ні. То щоночі. То ранку. То мама. Ну, тобто не мама. Це я образно… — Тео знітився. — Слухайте, а ми вже… повернулись з Лабіринту?

— Ти не уявляєш наскільки ні, — відповіла Тесса. — Все тільки починається.

— Де Векс? — кинув Вирій, майже не кліпаючи.

— Вона… — Тео озирнувся, а потім шепнув, наче боявся, що простір чує. — Сидить у вітальні. Каже, що пише. Але ручка нічого не лишає. Вона не зупиняється. Просто пише-пише, і… плаче.

На мить тиша стала ще щільнішою.

— Чорт, — тихо сказав Ерік, заходячи слідом. В його руці — телефон. Обличчя бліде, губи стиснуті. — І ще одне: мої фото зникли. Всі. Навіть ті, що в хмарі. Але їх місце займає один файл. З назвою… «Читаєш — стаєш».

— Боже… — Тесса витягла свій. — У мене теж. Подивись.

На екрані — чорне поле з написом: «Доступ до пам’яті: дозволено».

— Манускрипт… просочився у цифрове? — Лея ледве дихала, ніби сам екран зателефонував їй у скроню.

— Це не цифрове, — Вирій стиснув кулак. — Це те, що ми колись називали «емоційним кодом». Я читав про це в одному з документів про Лабораторію Гастроклонів. Якщо емоційне поле стабілізується і має достатньо зв’язків — воно починає створювати функціональну систему. Цей дім… уже перетворений. Ми живемо в ньому — тому він формується з нас.

— Ми в коконі, — з жахом мовила Векс, входячи з коридору. В її руках — зімʼятий аркуш із нулями. — І цей кокон… живе. Він дихає нами. Я написала фразу: «Я існую». А через секунду ручка сама вивела: «Тимчасово».

— Векс, ти з нами, — Лея кинулась до неї, обіймаючи. Її голос — ніжний, трохи хриплий. — Ми знайдемо шлях.

— Я… — Векс уперлась у неї лобом. — Я боюсь, що мене вже менше, ніж було вчора. Я наче… проступаю в спогадах, а не в реальності.

— Так, — сказав Вирій. — І тому ми маємо знайти Аркуш Ядра. Це — як серце павутини. Якщо ми його знищимо — простір обвалиться. Якщо перепишемо — зможемо сформувати вихід.

— І де його шукати?

І тут Кая, яка досі гралася ложкою, різко підняла голову. В її очах щось палало. Те, що не мало бути у дитини. Але що, можливо, рятує всіх.

— Мавпа! — вигукнула вона. — Біжить! У вікно!

— Що, сонечко? — Тесса нахилилась до неї.

— Мавпа! Фіолетова! Скаче! Йде казати! Туди! — Вона показала пальчиком на стіну. — Там дверця! Там!

Всі завмерли.

— У цьому домі… немає дверцят на стіні. — Ерік підійшов і постукав по гіпсокартону. Але луна… була глухою.

Тесса глянула на Вирія.

— Ми слухаємо її.

— Завжди слухайте Каю, — сказав Вирій і посміхнувся. — Бо діти… найчистіші провідники в такому середовищі.

— А Лум? — пробурмотів Лум, ображено надувши щоки. — Я теж провідник! Я проводу! Віріє, скажи!