51.2 — Примарна кухня

Ранок не настав.
Точніше — настав, але якийсь дивний. Світло, що заповзало у вікна, мало не золотавий, а зелений відтінок — ніби сонце вирішило погратися в мох або його хтось через скло пофарбував емоціями. Повітря було трохи липке, насичене ароматом кориці, м’яти… і чогось ще. Чогось, що пахло не спогадом, а сном. Сном, який не твій.

Тесса, ще не до кінця прокинувшись, але з внутрішнім тремтінням, яке розпізнавалося не мозком, а шкірою, спустилася на кухню першою. Вона тримала Лума на руках — той обіймав її за шию, щокою тулючись до її ключиці, сопів і бубонів крізь сон:

— Баба… банан… мамця, шшш…

Коли вони ввійшли — Тесса завмерла. І Лум — теж.

— Альфа?.. — гукнула вона напівшепотом. — Лея?

Собака сидів у дверях, спиною до них. Він не заходив. Його корпус був напружений, шерсть на загривку стояла трохи дибки. Він дивився всередину кухні, не кліпаючи. Його вуха поверталися, немов ловили хвилю, яку люди ще не вловлювали.

Кухня була звичною. Майже.

На плиті кипів чайник. Він уже булькотів, пар валився з носика вгору і розчинявся в повітрі. І здавалося, що з цим паром виривається не вода, а думка. Уперта, стара, яка ніколи не була до кінця сформульована.

— Я… точно вимикала плиту, — прошепотіла Тесса, поставивши Лума на підлогу.

Той підійшов ближче, став навшпиньки й потягнувся до столу.

— Цей стілик… не мій, — буркнув він. — Там має бути динозавр! Динозаврик, зелений! Його нема! Немає, мамця!

— Зараз знайд… — почала Тесса, але її погляд впав на листівку.

Вона лежала прямо по центру столу. Весела, з котиками, з пухнастими хвостиками у вигляді сердець. Напис поверх: «Тільки разом ми справжні» — той самий, що вони з Лєю вже колись бачили. Але ця листівка була розгорнута. І на звороті… текст.

«Я памʼятаю тебе краще, ніж ти себе.
Твоя Лея. І не твоя водночас».

Тесса притиснула пальці до губ. Їй здалося, що серце зробило зайвий оберт. Почерк… ніби Леїн. Але щось не так. Рухи літер — занадто правильні. А Лея завжди писала трохи поспіхом, емоційно, букви іноді тікали одна від одної. А тут… це не її письмо. Це — її бажання бути бездоганною. Її віддзеркалена версія.

— Що за… — Тесса озирнулася.

У дверях стояла Лея. Її волосся розпатлане, під очима — тіні. 

Вона тримала Каю, та обвила її шию ручками і щось мурмотіла. Обидві були босі.

— У тебе чайник кипить, — сказала Лея глухо, не зводячи погляду з чайника.

— Це не мій. Він уже був, — Тесса кивнула. — Я тільки-но зайшла.

Кая клацнула язиком і сказала весело:

— Мамця! Шшшш! Бульк-бульк! Молочко! Молочко з банан!

— Ти… — Лея перевела погляд з доньки на листівку. — Ти не залишала її мені? Тобто… сьогодні?

— Ні. І ніколи не підписувала так. «Твоя Лея». Але ж я — не Лея…

— Саме це лякає.

Лея відклала Каю у дитяче крісло — та захоплено плеснула по столику і почала стукати ложкою:

— Тук-тук! Молочко робииии! Кая голодна! Кая — тигр! Рррр!

Тесса спробувала усміхнутись, але усмішка вийшла як у людини, яка щойно згадала страшну таємницю.

— Мені наснилась музика, — сказала Лея. — Без звуку. Лише відлуння. І… зелений світлофор. Я стою перед ним, світло горить. Але ноги… не мої. Ніби я — глядач. І маю дозволити собі пройти. Але… не проходжу.

— Це як уві сні, — озвалася Тесса. — Коли ніби розумієш, що маєш щось зробити… а не можеш.

— Але я памʼятаю це. Як реальність. І я… — Лея поглянула на неї. — Я бачила тебе. В кімнаті. У нічній сорочці з квітами. І ти сказала: «Тримайся за спогад».

— У мене нема такої сорочки, Леє. Ніколи не було.

Лея провела руками по волоссю.

— Це… не наш світ. Він не намагається здаватися справжнім. Він хоче, щоб ми ВІРИЛИ в нього.

У цей момент з коридору пролунав спокійний, тихий голос Вирія:

— Бо ми не вийшли.

Він стояв у проході. Тінь лягала на його обличчя, але очі… горіли, мов маяк у шторм.

— Це не ментальний рівень. І не фізичний. Це — емоційний. Глибше. І… підступніше.

— Що? — Тесса і Лея водночас.

— Ми всередині манускрипта. Але він уже не конструює події. Він формує простір із наших почуттів. Він не копає спогади. Він… перебирає найглибші зв’язки, найтепліші страхи, найболючіші кохання. Це світ, де справжність — не факт, а віра. І ми всі тут. Але, можливо, не ті, ким здаємось.

Кая в цей момент радісно закричала:

— Альфа дивиться на піч! Хе-хе! Альфа — мама піч! Псс-псс!

Лум підійшов до Вирія і серйозно сказав:

— Дядя Вий… тут є Лум, але інший. Він… не пічка. Він сміється, але без очі. Я не люблю безочі сміхи.

— Деталі псуються, — сказав Вирій. — Вони розсипаються, якщо довго дивитись. Як декорації у театрі, який не має бюджету на правду.