Розділ 51: Останній Шар; 51.1 — Дзеркало всередині

У будинку було темно й тихо, як у глибокому сні, де все завмерло між подихами. Годинник у вітальні цокав вперто, наче відміряв не час, а крихти спокою. Світло нічника у формі котика кидало на стіну химерні плями — подібні до того, як би виглядали тіні, якби в них був поганий настрій.

Кімната Каї була трохи казковим безладом: плюшеві друзі, кольорові подушки, книжки з вухами та наклейками, а біля ліжечка — стос кубиків, виставлених у формі вежі. Вежа була перекошена, але гордо трималась, ніби й вона спала, але з відкритим оком.

Кая спала на животі, як маленьке кошеня. Її рука стискала вухо сови на ім’я «Бу» — потерте, але обожнюване. Вона зітхнула, скривилась і ледь-ледь зашепотіла, майже нечутно, так, що й ніч сама наче затамувала подих:

— Ма-ма… — губи ледь ворухнулись. — …ти… нє ти…

І знову тиша. Така, від якої по спині повільно повзе щось холодне.

За стіною клацнуло. Як тріснула старуня дошка. Або як когось… ненадовго впустили.

У кімнаті Лума панувала своя, окрема тиша. У центрі кімнати, серед книжок і коробок із динозаврами, босоніж, у піжамі з ракетами, сидів Лум. У руках — маленьке кругле дзеркальце з ручкою, трохи подряпане, трохи чарівне. Його улюблена річ з "дорослої шухляди" Леї.

Він тримав дзеркало на рівні очей і дивився туди — серйозно, не кліпаючи, зосереджено, як дивиться дитина, що тільки-но навчилася вловлювати, коли щось… не так.

— Один… — пальчик торкається скла.
— Два…
— Три… трічи Лум…
— Чоті…
— П'ять… — очі звужуються.
— Ши…
— Сім…
— Вісім…
— Дев’ять…

Його брови зсунулись. Він нахилив голову.

— Десять нема… — прошепотів він, з цікавістю і настороженістю. — Він ховався… Він в куточку сидить… Він не каже «бабах»…

Зі скла війнуло прохолодою. Не вітром. Ні. Щось холодне, як вода, яку хтось тримав у роті, і тепер видихнув — просто тобі в обличчя.

Поруч, у тіні килимка з планетами, Альфа лежав спокійно, розтягнувшись, як вірний страж. Але щойно Лум промовив оті слова — пес сіпнувся. Поволі підняв голову. Ніздрі сіпнулись. Очі засвітились незвично — пильним, глибоким світлом. Вуха стали сторчма. Шерсть — торчма. Він не гавкав. Ще ні. Спершу просто… гарчав. Тихо, низько, так, як гарчить вовк перед тим, як кинутись.

— Гррр…

Лум моргнув.

— Альфа?.. — пробубонів він, трішечки розгублений, але не зляканий. — Альфа, нє шось?

Він простяг дзеркало до пса.

— Дивісь… Він каже «я Лум», але він нє той. Він нє любить варення…

Альфа зробив крок уперед, дивився в дзеркало, наче в ньому — ворог. А потім… загарчав гучніше. Його тіло затрусилось, лапи стиснулись у м’язисту пружність. Він став між Лумом і дзеркалом, прикривши собою малюка, і лапою — неспішно, з обережністю сапера — відштовхнув дзеркальце подалі.

— Гррррр…

У сусідній кімнаті Тесса здригнулась. Її тіло напружилось у сні. Обличчя зсунулась зморшкою. Очі під повіками бігали, мов у REM-фазі. Їй снилось… щось крихке. Снилось вікно з решіткою. Хтось кричав її ім’я через дим. Дитячий голос, але… він був не її.

Вона розплющила очі. Широко. Різко. Як той, хто тоне.

— …хто… — прошепотіла вона. Ліжко поруч було порожнє. Ерік, мабуть, пішов. Але чомусь це раптом здалося… неправильним. Наче він мав бути тут, аби втримати її від падіння.

І тоді — гарчання.

Тихе, глухе, як звук, який прокидається в кістках.

Тесса схопилась, натягла халат, босими ногами на холодну підлогу. Смак кориці — невловимо присутній у повітрі. Але ж ніхто не готував нічого.

Вона рушила в дитячу. Там — слабке світло нічника й два силуети: один — великий, сторожкий, як вежа з м’язів і шерсті, другий — маленький, сонний, з трохи скуйовдженим чубом.

— Альфа гавкав… — промовив Лум, позіхаючи, коли Тесса увійшла. — Він боїться нового мене…

— Якого нового тебе? — прошепотіла вона, підходячи ближче, тримаючи серце долонями.

— Того, шо з зубками… але не сміється. Він у дзюрці… — вказав на темний кут кімнати. — Він сховав кубік… мій…

Тесса повільно перевела погляд. Там, де вказував син, була лише тінь. Але в ній було… щось. Відчуття чогось, що не мало бути тут.

Вона опустилась навколішки й обняла Лума, притисла його до себе. Його тіло було тепле, він пахнув яблуками і крейдою. Її руки тремтіли.

— Ти мій, — прошепотіла вона. — Один-єдиний. Беззаперечно справжній.

— Я пічка. — промовив Лум, вкладаючись їй на плече. — Мама, я тепленький…

— Так. Ти моя пічка. Гарячий, як булочка.

— Не віддавай мене тому… — шепотів він, майже засинаючи. — Він хоче гратись… але він не вміє «трамвай-бух». Він робить «бух»… тільки боляче.

— Ніхто тебе не забере. — Тесса поцілувала його у чоло. — Навіть якщо хтось захоче — я укушу.

— Я теж укушу. — майже невиразно, крізь позіх. — І Альфа… він гав!…

Альфа, ніби почув, перевів погляд на Тессу. Його погляд був… людський. Як у того, хто щось бачить. Але не може сказати.