2 — Меню від серця

Вечір затишно обгортав кімнату, в якій вогники мерехтіли не лише на свічках, а й в очах кожного з них. Лум заснув у Тео на колінах, а Кая спостерігала за всім з-під пледу, тримаючи Альфу за вухо. Десь на фоні муркотіло радіо з далекого минулого, і хтось, здається, щойно допив третій глінтвейн.

Ерік поставив келих на стіл і подивився на Тессу:

— Ну що, Тессо? Твій келих — твоя історія.

Тесса усміхнулась, ковтнула свій напій і повела плечем.

— Я вже сказала: шампанське з перцем. Я вибухаю, шиплю, іноді заплутуюсь у власному бульканні, але завжди тримаю градус. — Вона підморгнула. — А ще я трохи латте з гірким шоколадом. Бо в мені є те, чого не видно одразу. І... я хочу, щоб мене пили не на ходу, а повільно, з теплом.

— З карамеллю чи без? — гмикнув Вирій.

— Без, — усміхнулась вона. — Бо в мені достатньо цукру, якщо знайти потрібну ложку.

Пауза. Всі захихотіли. Тео тихо заплескав по спинці Лума, який посопував, не реагуючи.

Тесса повела далі, теплішаючи:

— Ерік — бурбон з льодом. Сильно, стабільно, з глибини. Але якщо довго не чіпати — охолоне. Лея — айс-латте з корицею: на вигляд прохолодна, але потім — несподівано тепла. Вирій — чорна кава з краплею апельсинового лікеру: глибокий, серйозний, але з ноткою дикої поезії. Векс — тонік з розмарином: гостра, свіжа, неймовірно складна. Тео — заспокійливий чай із ромашкою… доки не додаси до нього ром. І тоді — лови спонтанну геніальність.

— Я не п’ю ром! — Тео виглядав ображено-щасливо.

— Але ром п’є тебе, — пробурмотіла Векс, і всі засміялися.

Вирій відставив кухоль і закинув одну ногу на іншу:

— Я… какао з гвоздикою. Але часом ще й еспресо на ніч — тому що не можу зупинитися, коли треба.

Він перевів погляд на Тессу:

— Ти — текіла з блискавкою. Ніколи не знаєш, де закінчиться вечір. Лея — чай жасмину і диму: ніби ніжна, а в ній вогонь. Ерік —… мм… віскі, який витримали на обіймах. Векс — щось алхімічне, що не має назви. Її краще не описувати — її треба пережити. Тео — теплий сидр у дощ. Він завжди на правильному боці дверей.

Лея грайливо підперла підборіддя:

— Я знаю, що я какао з гвоздикою, але чесно… я б сказала, що іноді я ще й Martini dry. Якщо хтось натисне не туди.

— Наприклад — на тебе, — докинув Ерік, і вона показала йому язика.

— Тесса — джин з ожиною: красивий, гострий і вистрілює без попередження. Ерік — томатний сік у польоті. Тільки в стресі розкриває смак. Вирій — безалкогольний глінтвейн. Тобто п'янить — але без шансу на похмілля. Векс — холодний зелений чай: не подаси — не дізнаєшся, що це твоя нова улюблена річ. Тео — капучино о п’ятій ранку: раптом ідеальний, хоч здається дивним.

Векс, розглядаючи свій келих:

— Ерік — американо. Думаєш, що гіркий, а потім з’ясовується, що це просто чиста суть. Тесса — іскриста сангрія. Ніколи не знаєш, чим вона тебе вдарить: вином, фруктами чи льодом. Лея — чай матча. Занадто складна для першого разу. Але потім — залежність. Вирій — чорничний смузі з таємним інгредієнтом. Який? Ніхто не знає. Тео — гарячий шоколад, що прикидається кавою. Солодкий, але завжди при ділі.

Тео, притискаючи Лума ближче:

— Я... настоянка на шишках. Трохи лісу, трохи ядра, трохи “ой, а чому я на даху?”

Хтось пирснув. Але Тео вів далі, вдивляючись у вогник:

— Векс — коньяк у кришталевому бокалі. Не дай Бог розлити. Ерік — капучино з запискою “ти справишся”. Тесса — лікер, який має бути під замком, але його постійно хтось п’є. Лея — чорний чай, який перекипів, але став тільки кращим. Вирій — кавовий лікер. Тільки не вночі. Ніколи.

І тоді — голосно, гордо, зі сну:

Лум:

— Я — молочний коктейль! З бананом! І ще з печивом! І ще з... пінгвіном!

Кая, не відводячи погляду від Альфи:

— А я — коктейль… з варення! І льодом! І цууууууууууууууууууукром!

Альфа гавкнув. Тео переклав:

— Альфа сказав, що він чай без нічого. Бо просто бути поруч — це теж смак.

І тоді запала тиша. Така добра, така зріла. І така рідкісна.

Хтось — можливо, Вирій, можливо, Ерік — прошепотів:

— Ми такі різні напої… але ж разом — цілий бар.

— Або краща кав’ярня у світі, — додала Тесса, торкаючись пальцями бокалу.

— Зі своїм секретним меню, — усміхнулась Лея.

— І зі столом, за яким завжди є місце для ще однієї чашки, — шепоче Вирій.

І якось стало зрозуміло: їхній смак — у спільному ковтку. Навіть якщо кожен готує по-своєму.