50.10. Подарунки з минулого (і трохи сліз)

Після галасливого, яскравого й трохи божевільного мюзиклу, де кожен проявив себе як зірка космічного театру, герої ще довго не могли розслабитися. Сміх вщухав поступово, як після великого дощу — коли ще хлюпає вода в черевиках, але вже видно веселку.

І от — простір наче відгукнувся на цю виставу. Зі стелі, повільно й урочисто, на тонких нитках, що нагадували павутину зі світла, спустилася остання коробка.

На ній було написано старим стилем, знайомим почерком:
«Від Агентства Пі і Ца — для себе. Не забудьте, чому ви разом».
— Це... — прошепотіла Тесса, і тиша одразу загусла. Усі замовкли, навіть Лум. Навіть Альфа перестав вилизувати лапу.

Кожен підійшов ближче, майже боячись дихати. Коробка ніби світилася зсередини — не яскраво, а теплом, спогадами. Запах кориці і заліза. Світла тканина часу.

Лум, не чекаючи, першим засунув туди ручку.

— Шо цеее?.. — здивовано витяг щось дрібне, металеве, трохи подряпане. Його очі блищали.

Тесса впізнала одразу.

— Це... мій старий значок. Перший. Зламаний після місії на Беті-9... — її голос затремтів, як нитка перед розривом. — Я думала, його вже давно немає...

Лум серйозно подивився на неї, насупив бровки:
— Мам. Це твій медаль.

Його голос звучав так урочисто, ніби це вручення нагороди на міжгалактичному форумі. Тесса ледь не задихнулась. Усміхнулась крізь сльози, й притисла значок до грудей. Лум обійняв її за шию, закопавшись носом у волосся — і прошепотів щось схоже на:
— Мамлюблютебе.

Альфа клацнув хвостом по підлозі, ніби підтримуючи мить.

Поряд Вирій нахилився над коробкою, і дістав... носок. Яскравий, у кольорах агентських ранків — бірюзовий, жовтий, срібний. На п’ятці було нашито щось схоже на обличчя Тео — але без носа.

— Це я... в’язав. Сам. Дванадцятий розділ. Пам'ятаєте? Я тоді вчився плести, бо думав, що так можна зашифрувати повідомлення. Типу: "хто зрозуміє — той свій".

— І що? Вийшло? — підморгнув Векс, нахиляючись.

— Та де, — Вирій засміявся. — Але він пахне гірчицею. І свободою.

— Це два найкращих запахи місії, — серйозно відповів Векс.

— Ще бракує трохи тривоги, — додав Тео. — І перегрітого чаю з капсул.

— І мокрих шкарпеток, — всміхнулася Лея. — Хоча ні, цього не бракує ніколи.

Тео та Векс переглянулися. Тео поліз у коробку. Дістав фото. Пожовкле, трохи вигоріле по краях, але з чіткими обличчями.

— Ого... Це... Місія з Каєю. Перша. Вона була така маленька. Ну, ще менша, ніж зараз.

На фото: Тео і Векс у стандартному екіпіруванні, на фоні палаючої станції, а посередині — Кая, закутана в термоковдру, з величезними очима й плямами шоколаду біля рота. У неї був один черевик. Інший — на голові Тео.
Векс усміхнулась.

— У тебе очі на тому фото більші, ніж зараз у Каєвому плюшевому дракончику.

— Це алергія.

— Тео, ти плачеш.

— Я сказав: алергія.

Кая сіла біля Тео, взяла фото, подивилась:

— Це я? Я така крихточка!

— І досі ти наша крихточка, — Тео обійняв її за плечі, а вона спокійно сперлась головою йому на бік.

— Я люблю вас... — Кая сказала тихо. — Ви не дасте мені знову загубитись?

— Ми самі б загубились без тебе, — відповіла Тесса, і в тому була не лише правда, а й ключ.

Кая зітхнула й поклала фото назад до коробки.

Альфа підповз ближче, обнюхав краєчок коробки й тихо-тихо вклав лапу зверху. Здавалося, він щось розуміє. Або просто знає більше, ніж здається.

Всі мовчали. Це була тиша не втрати, а пам’яті. Щільна, як плед після довгого шляху. Тиха, як обійми.

І раптово — Лум обійняв Каю. Сильно-сильно. По-справжньому.

— Ти мій лю!

Кая хихикнула, шморгнула носом:

— Ти мій Люмлюм!

— А я твоя... подушка-баць!— додав Лум, вивертаючи кишені.

— Я твій плюшовий! Бах-бах!! — відповіла Кая, натягнувши собі на голову клаптик тканини.

І тут Альфа, несподівано, чхнув. Так гучно, що коробка здригнулася.

— Навіть пес не витримав, — сміючись, сказав Вирій. — Він теж сентиментальний.

Усі стояли в колі, навколо коробки, повної пам’яті. У повітрі повис аромат медового чаю, металу, простору і чогось дуже живого. Було відчуття, що навіть стіни притихли, слухаючи.

І Тео сказав, тихо, але чітко:

— Якщо це був квест... я вибираю цей фінал.

І кожен з них погодився. Без слів. Тільки серцем.