50.2. День абсолютного байдикування в агентстві

Агентство дихало лінивим дзеном.

Повітря пахло м’ятою, карамеллю, пилом від фломастерів і трошки — піною для гоління, бо Лум переплутав її з кремом для малювання. Усі процеси в будівлі сповільнились до рівня морської черепахи в теплому джакузі. Навіть кавоварка працювала на півпотужності — ніби й вона відчула святкову лінивість.

Десь у залі медитації — чи точніше, в кімнаті, де вчора забули розкласти крісла після наради й чий годинник завмер на 14:33 — Вирій сидів у позі лотоса. Очі заплющені, руки на колінах, пальці з’єднані. Він дихав глибоко, майже безшумно, як гірський вітер у старому бамбуковому лісі. Його брови злегка тремтіли, коли він шепотів:

— Омммм… оооомммммм…

Усе було майже ідеально. Тиша. Спокій. Баланс…

Аж поки не виник його клон. З’явився мовчки, як грім серед ясного неба. В руці він тримав моркву — оранжеву, криву, трохи потріскану, але з виразом доленосності на овочевому «обличчі».
— Вирію! — вигукнув клон, — Ця морква наснилась мені тричі! Один раз — у ролі диригента опери. Іншого разу — як символ часу. І ще — як єдине, що тримало мене у сни! Ти мусиш її з’їсти!

— Я… медитую, — прошепотів Вирій, уже не так глибоко. Його праве око сіпнулося. Вуаль спокою дала першу тріщину.

— Саме тому! — урочисто продовжив клон. — Очисти розум… морквою. Вона — заземлює, живить, кусається!

Клон, не вагаючись, поклав моркву прямо на лоба Вирію й підняв руки догори, ніби закликав небеса благословити цей акт овочевої гармонії. Виглядало це як хрещення чайника на службі в клану монахів-гурманів.

Вирій зітхнув. Глибоко. Болісно. В його очах блиснув слід вічного прийняття. І він не рухався, бо морква могла скотитися. А це вже був принцип.

У вітальні, що сьогодні перетворилась на храм гедонізму, Тесса в пледі, який більше скидався на хмару, ніж на тканину, лежала розтягнута як ліниве божество між диванними подушками. Навколо неї: книжка на животі, два пакети з чипсами в ногах, і коктейль — з яскраво-синьою рідиною, що час від часу шепотіла бульбашками.

У зубах — соломинка. Коктейль мав назву «Втікачка з Раю» і плаваючий всередині вітрильник, який, здається, втрачав орієнтацію.

На великому екрані телевізора блимало зображення: «Підготовка до весілля. 43.5. Без фільтрів.»

Зернисте архівне відео з камер спостереження показувало, як Ерік намагається втиснути себе у костюм. З костюма визирали рожеві шкарпетки з качечками. Камера затрималась на моменті, коли він впав на стілець і застряг.

— Я ж казала — фіолетові ґудзики — то підступ! — бурчала Тесса, не відриваючи погляду. — І він ще сперечався зі мною про клітинку. Клітинка! На весілля!

На підлозі, біля кавового столика, Лум сидів навприсядки, вимальовуючи щось яскраве просто на стіні. На ньому був картонний шолом і серйозне обличчя. Він говорив сам із собою шепотом:

— І тут летить корабель. І падає в сонце. А Альфа каже: "Ґрррр!"

— Лум, сонце, — озвалась Тесса, піднімаючи голову. — Це… це мій портрет?..

— Нє, — серйозно відповів він, — це я. Я мама.

— А я тоді хто?

— Ти Альфа. Він робе отак! — І Лум затремтів плечима, гарчачи і показуючи кігтики. — Ґрррр! Він сильний!

— А де Альфа?

— Там! — він показав на кут із плямою фіолетового кольору. — Він їсть сонце. Бо сонце з м’яса!

Кая, яка сиділа поруч на подушці і облизувала суху серветку, замріяно сказала:

— Я тако хочу жовте… Бо жовте — смачне. Як сир. Як сонце.

— Це лампа, Кая, — сказала Тесса, але без наполягання. В її голосі було щось дуже схоже на погодження з маленькою дитиною й великою філософією.

Раптом — бурхливий вхід Леї.

Вона влетіла до вітальні, тріумфально тримаючи перед собою рожевий халат із вушками. Пухнастий, як хмаринка над Парижем. Він сяяв м’якою вишуканістю, немов зшитий із шматочків мрій єдинорога.

— Вирію! — покликала вона. — Халат чекає тебе. І твій обов’язок — бути прекрасним!

За кілька секунд у дверях з’явився Вирій. У тому ж халаті. З морквою в руках. І обличчям мученика. Очі в нього молили про пощаду, але вже було пізно.

— Лея…

— Тссс, — вона поправила йому вушка на капюшоні. — Мистецтво страждання має стиль. І ти його посол.

Альфа, який спостерігав за всім цим, сидячи в масажному кріслі, завив із глибоким, ображеним тоном. Він намагався стягнути з Вирія капюшон, але той захищався морквою.

— Він вважає, що це загроза безпеці, — зітхнула Лея.

— Але я кажу: це загроза моді. А це — куди небезпечніше.

На кухні — вибух творчості.

Векс і Тео стояли з борошном по лікті. Тео намагався контролювати міксер, який поводився як скажений йо-йо. Тісто вже приклеїлось до стелі, і жовта миска крутилась по підлозі, як космічний апарат на автопілоті.

— Я вчився цьому у бабусі! — кричав Тео. — Вона пекла торт у бурі, під дощем і під обстрілом вівсянки!