49.25 — Епілог: Тріщина

Кілька днів по тому.

Агентство «Пі і Ца» завмерло у дивному затишші. Після останньої місії всі поводилися так, ніби щось залишилося недосказаним — неначе слова зависли в повітрі, не знайшовши рота, що їх вимовить. Навіть какао в кухні чомусь швидко холонуло, а шкарпетки Леї — завжди яскраві й смішні — сьогодні були чорні.

На стіні у вітальні, біля старого дзеркала, свіжа тріщина тягнулась вниз, як тонка змія, що щойно прокинулася.

— Хто його розбив? — тихо спитала Тесса, стоячи поруч із Вирієм і Леєю. Її пальці стискали чашку, але вона не відчувала тепла.

— Ми ж усі були на кухні, — відповіла Лея, тривожно глянувши на собаку.

Альфа стояв навпроти дзеркала, піджавши хвіст і гарчав низько й загрозливо, як тоді, коли вперше відчув двійника Вирія.

— Він на щось дивиться, — промовив Вирій, зробив крок уперед. — Наче... хтось стоїть по той бік скла.

Тесса зробила крок за ним, але зупинилась. В очах її мигнула тривога:

— Вирію… а ти це… ти?

Він обернувся різко. Його очі — знайомі, рідні, — на мить потьмяніли, мов скло, на яке ллється холодна вода.

— Справжній я би сказав «звісно», — відповів він із ледь помітною посмішкою. — Але це вже не працює, так?

Лея підступила ближче, її голос був тихим, як вітер перед бурею:

— Дзеркало... воно показує не нас. Тобто... не тільки нас.

Троє дивились у дзеркало. У ньому — ті самі обличчя. Але щось у поглядах не збігалося. Віддзеркалення Лєї кліпнуло не в той момент. Віддзеркалення Вирія стояло рівніше, ніж зазвичай. А віддзеркалення Тесси... посміхалось. Вона точно не посміхалась.

— Це якась… помилка? — прошепотіла Тесса, ступаючи назад.
Альфа загарчав гучніше. І раптом — гавкнув, голосно, пронизливо, як сигнал тривоги. Потім метнувся до дзеркала — і зупинився за крок, розгублений. Відображення собаки лишалося на місці. І... теж гарчало. Але з іншим виразом. Більш... свідомим.

— Воно знає, — видихнула Лея. — Це не просто скло.

Дзеркало пульсувало легким мерехтінням. Як екран. Або... як портал.

І тоді воно заговорило.

Голос, глухий, але знайомий — глибокий баритон, що змішувався із хрипами старих радіохвиль:

— Ви лише здерли перший шар.

Тесса здригнулася. Лея схопила Вирія за руку. Він не відвів погляду від себе у дзеркалі.

— Я це чув, — прошепотів Вирій. — Раніше. У спогадах. Це голос Манускрипта.

— Але ж ми... — Лея почала і не закінчила.

У дзеркалі хтось зрушив із місця. Віддзеркалення Вирія зробило крок уперед — незалежно від нього самого.

— Звідси все почалося, — сказав він. Точніше, воно.

Тріщина на дзеркалі подовжилась. Дзвінкий, майже кришталевий звук розколу пронизав простір.

— Тріщина росте, — прошепотіла Тесса.

І тоді віддзеркалення Тесси знову посміхнулось.

Посмішка була широка, порожня, як у ляльки, що бачила занадто багато.

І раптом — дзеркало згасло. Стало сірим, неживим. Якби не тріщина, можна було б подумати, що нічого не сталося.

Альфа перестав гарчати. Але не відійшов. Лишився стояти, немов охоронець.

Троє дивились на скло, що щойно говорило з ними.

— Що це значить? — спитала Лея. Її голос був крихкий.

Тесса відповіла не одразу. Вона підійшла до дзеркала, провела пальцями по сколу. Потім сказала:

— Це значить, що ми нічого не завершили. Ми просто відкрили перші двері.

Вирій підняв голову. У його очах — не страх, а спокійна рішучість.

— І той, хто з іншого боку… ще не сказав свого останнього слова.

Пі і Ца дивилися в темне дзеркало.

А відображення… дивились на них. І чекали.