49.24 — Хтось вижив

Темрява огортала кімнату, як важка ковдра, що тисне на груди. Ледь чутно позіхання старого вентилятора розрізало тишу, часом лише зриваючись на сипкий скрегіт. У повітрі пахло свіжою фарбою й старим папером — запах агентства, яке бачило криваві бої, зникнення, повернення і ті речі, про які вголос не говорять.

Вирій сидів на підлозі, притулившись до холодної стіни, з телефоном у руках. Його обличчя було блідим, очі — уважними, мовби щось не давало йому спокою. У кімнаті панував невлаштований безлад — розкидані досьє, брак сигналу, мерехтливі екрани. Але не це тримало його на краю.

Це було відчуття. Дратівливе, невидиме, мов нитка, прив’язана до хребта.

— Вирій? — Лея з’явилась у дверях, її голос — м’який, але твердий. — Ти тут?

— А де ж іще, — відповів він глухо, не відриваючи погляду від екрана.

Вона сіла поруч, не питаючи зайвого. Її плече легенько торкалось його плеча. У цьому жесті — тиша, підтримка, дихання.

— Весь день думаю… — він сказав нарешті. — Як воно взагалі — «кінець»? Якщо після нього знову щось починається?

— Може, кінець — це просто тимчасове «затихли» перед новим витком. — Лея схилила голову набік. — Як серце між ударами.

Він усміхнувся — швидко, беззвучно.

— Або як ми. Думаєш — усе, а потім знову вперто тягнешся одне до одного.

Телефон у його руках засвітився яскравіше. Без звуку. Без попередження. Він сам увімкнувся.

На екрані — темрява. Мерехтіння. Хтось тримав камеру десь у тісному коридорі. Метал. Тінь. Світло миготіло, як серцебиття в паніці.

І тоді пролунав голос.

— Ви лише здерли перший шар.

Голос Манускрипта.

Ні — змінений. Трохи нижчий. Синтетичний. Але кожне слово звучало з тією ж впевненістю, що колись змушувала втікати найкращих.

— Що за… — Лея шепоче, але її рука вже тягнеться до телефону.

— Стоп, — Вирій стискає її пальці. — Послухай далі.

Камера нахилилася — і на екрані з’явився стіл. Хтось поклав на нього предмет — пробірку з рідиною, яка світилась фосфорично-зеленим. Над нею — ледь видимий напис: BATCH 0.

І знову голос.

— Те, що ви знищили — було лише одним відгалуженням. Це… — пауза — прототипи. Прелюдія. А тепер… ми починаємо справжнє.

Відео обірвалося. Екран погас.

Вирій і Лея дивилися одне на одного.

— Він вижив? — її голос — тихий, затамований. Не від страху. Від ясності.
— Можливо. А можливо — хтось інший... продовжив. У його стилі. Або за його планом.

— Значить... це ще не кінець.

— Ні, Леє. Це — нова дошка.

Двері тихо рипнули. У кімнату увійшла Тесса, вже перевдягнена, з зібраним волоссям і холодною пляшкою води в руці.

— Хто викликав мене через «пріоритетну тривогу»? Я вже думала, що ви просто не можете обрати фільм на вечір, — буркнула вона, але її усмішка швидко зникла, коли побачила їхні обличчя.

— Що сталося?

Вирій кинув їй телефон. Вона піймала — одним пальцем. Перемотала, подивилась. І різко сіла.

— Це… той самий голос? — спитала вона. — Бо звучить як Манускрипт… тільки так, ніби він знову перезаписав себе.

— Можливо, ми перемогли тіло. Але ідею… — Вирій зробив паузу. — …ідеї складніше вбити.

— І він чекає, поки ми розслабимось, — сказала Лея, її голос уже був твердим, сталевим. — Поки ми станемо кращими версіями себе. Щоб вдарити сильніше.

— То хай. Але наступного разу, — Тесса піднялась, — ми теж будемо готові. І більше не дамо себе застати зненацька.

— Думаєш, він чекає? — Вирій дивився у вікно, де вдалині, над нічним містом, тремтіло щось синє. Неначе маяк… або спалах.

— Ні, — сказав він. — Думаю, він уже почав.

І вдалині, на іншому кінці міста, чиїсь пальці натискали комбінацію на екрані. Вогні мерехтіли, системи запускались.

А темрява... темрява чекала свого сигналу.